Учебная работа. Роль і суть співпраці України з міжнародними організаціями у галузі охорони навколишнього середовища

Роль і суть співпраці України з міжнародними організаціями у галузі охорони навколишнього середовища

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи у галузі охорони навколишнього середовища України

1.1 Роль держави у сфері охорони навколишнього середовища

1.2 Аналіз нормативно-правового забезпечення охорони навколишнього середовища

Розділ 2. Аналіз міжнародного співробітництва України у галузі охорони навколишнього середовища

2.1 Міжнародні організації у сфері охорони навколишнього середовища

2.2 характеристика міжнародного екологічного законодавства

2.3 Участь України в міжнародному співробітництві в галузі охорони навколишнього середовища

Розділ 3. Визначення пріоритетів та шляхи удосконалення міжнародної співпраці України у галузі охорони навколишнього середовища

Висновки

список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Охорона навколишнього природного середовища і раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки суспільства і збереження природного середовища життєдіяльності населення є головними умовами стійкого економічного та соціального розвитку України. З цією метою держава самостійно здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження живої і неживої природи. Така політика спрямована на забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи, раціонального використання, ефективної охорони і вчасного відтворення природних об‘єктів. Закріплення цих вимог в екологічному законодавстві визначає правові, економічні та соціальні основи організації і здійснення охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь.

Під міжнародним організаційним механізмом охорони навколишнього середовища розуміють сукупність міжнародних органів і організацій, які виконують функції по забезпеченню виконання вимог міжнародного права навколишнього середовища й організації міжнародного екологічного співробітництва. Одні з цих органів і організацій спеціально утворені для охорони навколишнього середовища, інші виконують окремі екологічні функції поряд з іншими функціями. У цілому ж вони становлять систему міжнародних органів і організацій, звязаних між собою загальними метою і предметом діяльності.

Провідна роль в організації міжнародного екологічного співробітництва належить Організації Обєднаних Націй, її спеціалізованим органам та установам. Це співробітництво є складовою діяльності ООН по підтриманню миру і безпеки, розвязанню актуальних економічних, соціальних та інших глобальних проблем. Екологічний напрям діяльності цієї авторитетної й універсальної міжнародної організації безпосередньо випливає зі Статуту ООН.

Генеральна Асамблея ООН визначає основні напрями та принципи екологічної політики міжнародного співтовариства, скликає міжнародні конференції ООН з актуальних проблем охорони навколишнього середовища, розробляє рекомендації і проекти міжнародних конвенцій з відповідних питань, створює організаційні структури екологічного профілю, вживає інших заходів для розвитку багатостороннього і двостороннього співробітництва держав у екологічній сфері.

Завдання курсової роботи. Розкрити роль і суть співпраці України з міжнародними організаціями у галузі охорони навколишнього середовища.

Мета дослідження. Метою курсової роботи є теоретичні аспекти охорони навколишнього середовища, дослідження співпраці міжнародних організацій, законодавчої бази, визначення шляхів удосконалення галузі охорони навколишнього середовища.

обєкт дослідження. Міжнародні організації, законодавча база в галузі охорони навколишнього середовища.

Предмет дослідження. Міжнародна співпраця в галузі охорони навколишнього середовища на прикладі України.

міжнародний екологічний навколишнє середовище

Розділ 1. Теоретичні основи у галузі охорони навколишнього середовища України

1.1 Роль держави у сфері охорони навколишнього середовища

Охорона навколишнього природного середовища і раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки суспільства і збереження природного середовища життєдіяльності населення є головними умовами стійкого економічного та соціального розвитку України. З цією метою держава самостійно здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження живої і неживої природи. Така політика спрямована на забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи, раціонального використання, ефективної охорони і вчасного відтворення природних об‘єктів.

Закріплення цих вимог в екологічному законодавстві визначає правові, економічні та соціальні основи організації і здійснення охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь.

Основним джерелом екологічного законодавства і права є Конституція України. У ст.16 Конституції передбачається, що забезпечення екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов’язком держави. А ч.1 ст.50 Основного закону країни закріплює положення про те, що кожний громадянин має Право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє середовище та відшкодування заподіяної порушенням цього права шкоди. Ці основні вимоги Конституції є головними складовими для подальшого розвитку і належного функціонування нормативно-правової бази екологічного законодавства.

Екологічне законодавство України складається із Законів України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про охорону атмосферного повітря", "Про природно-заповідний фонд України", "Про тваринний світ", "Про рослинний світ", "Про екологічну експертизу" та інших законодавчих актів.

До екологічного законодавства належать також законзаконзаходи щодо захисту громадян України від наслідків Чорнобильської катастрофи" та інші спеціальні законодавчі акти, присвячені зниженню впливу цієї планетарної катастрофи на життя і здоров’я населення країни та світового співтовариства.

Основні принципи охорони навколишнього природного середовища. Екологічним законодавством визначено й основні принципи охорони навколишнього природного середовища. До них належать:

пріоритетність вимог екологічної безпеки й обов’язковість дотримання екологічних стандартів;

-гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя і здоров’я людей;

випереджаючий характер заходів з охорони навколишнього природного середовища;

науково обґрунтоване узгодження економічних, екологічних та соціальних інтересів суспільства;

використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенних змін території проживання населення;

прогнозування стану навколишнього середовища й обов’язковість екологічної експертизи;

демократизм при ухваленні рішень, що впливають на стан навколишнього природного середовища і формування в населення екологічного світогляду;

стягування плати за забруднення навколишнього середовища і погіршення якості природних ресурсів;

компенсація збитків, заподіяних порушенням екологічного законодавства та деякі інші принципові вимоги.

Принципи охорони навколишнього природного середовища як основні засади правового регулювання взаємодії суспільства з природою істотно впливають на визначення екологічної правосуб’єктності державних органів і громадян країни.

Управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється державними органами виконавчої влади загальної і спеціальної компетенції. Загальні функції управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснює Кабінет Міністрів України, який забезпечує розробку загальнодержавних і регіональних екологічних програм, регламентує порядок визначення плати та її граничних розмірів за користування природними ресурсами, ухвалює рішення про організацію територій та об‘єктів природно-заповідного фонду, припиняє або забороняє діяльність підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності та підпорядкування в разі порушення ними вимог екологічного законодавства і виконує інші управлінські функції в галузі охорони навколишнього середовища.

Спеціальним державним органом управління в галузі охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів за чинним законодавством є Міністерство охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки, його місцеві органи екобезпеки та інші соціальне уповноважені державні органи. До компетенції цього міністерства та його місцевих органів належать: здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, надр, поверхневих та підземних вод, атмосферного повітря, лісів і не лісної рослинності, тваринного світу, морського середовища, континентального шельфу та виняткової морської економічної зони, дотримання норм екологічної безпеки, здійснення державної екологічної експертизи, організація і ведення моніторингу природного середовища, керівництво заповідною справою в країні, складання протоколів і розгляд справ про адміністративні правопорушення, а також звернення з позовами про відшкодування збитків і втрат, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього середовища тощо.

Основні завдання управління:

реалізація державної екологічної політики, спрямованої на забезпечення ефективного використання та відтворення природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, захист життя і здоров’я населення від негативного впливу господарської та іншої діяльності незалежно від форм власності;

-державний контроль за додержанням вимог екологічного законодавства підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами, іноземними юридичними і фізичними особами на відповідній території, додержанням екологічних вимог у пунктах пропуску через державний кордон;

інформування населення через засоби масової інформації про екологічний стан навколишнього природного середовища на відповідній території, в тому числі стан екологічної безпеки об‘єктів господарської та іншої діяльності;

організація проведення державної екологічної експертизи.

До основних функцій управління в галузі охорони навколишнього природного середовища відносяться: планування у галузі охорони навколишнього природного середовища; екологічний моніторинг; державний облік у галузі охорони навколишнього природного середовища; екологічне нормування, лімітування, ліцензування; екологічна експертиза; екологічний аудит; контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Планування заходів щодо охорони довкілля та використання природних ресурсів здійснюється у складі програм, прогнозів соціально-економіч-ного розвитку та на основі екологічних програм, що розробляються на загальнодержавному, міжрегіональному та місцевому рівнях.

Загальнодержавними екологічними програмами визначається єдина політика у галузі охорони довкілля, передбачаються заходи щодо стабілізації та поліпшення стану довкілля в Україні чи окремих його. Міжрегіональні екологічні програми визначають заходи щодо вирішення екологічних проблем, спільних для двох і більше областей України. Місцеві програми (обласні, районні, міські, селищні, сільські) розробляються із врахуванням заходів, що передбачені загальнодержавними та міжрегіональними екологічними програмами, та природних особливостей і рівня техногенного навантаження на довкілля у відповідних місцевостях.

Екологічний моніторинг (моніторинг довкілля) — це система спостережень, збирання, оброблення, передавання, збереження й аналізу інформації про стан довкілля, прогнозування його змін і розроблення науково-обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень про запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки. Моніторинг довкілля здійснюється Міністерством надзвичайних ситуацій, Міністерством охорони здоров’я, Мінагрополітики, Держкомлісгоспом, Мінприроди, Держкомприродресурсів, Держводгоспом, Держкомземом, Держжитлокомунгоспом, їх органами на місцях, а також підприємствами, установами й організаціями, що належать до сфери їх управління, які є суб’єктами системи моніторингу за загальнодержавною і регіональними (місцевими) програмами реалізації відповідних природоохоронних заходів.

Основними завданнями суб’єктів системи моніторингу є: довгострокові систематичні спостереження за станом довкілля; аналіз екологічного стану довкілля та прогнозування його змін; інформаційно-аналітична підтримка прийняття рішень у галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки; інформаційне обслуговування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також забезпечення екологічною інформацією населення країни та міжнародних організацій.

Державний облік в галузі охорони навколишнього природного середовища має своїм завданням встановлення кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, а також обсягів викидів (скидів) забруднюючих речовин, виконання завдань по охороні навколишнього природного середовища. Такий облік здійснюється шляхом ведення кадастрів природних ресурсів та по лінії державної статистики.

Система обліку в галузі охорони навколишнього природного середовища включає й систему державної звітності, що здійснюється підприємствами, установами й організаціями, діяльність яких пов’язана з природокористуванням і впливом на довкілля. Відповідну і інформацію вони мають надавати за встановленими формами статистичної звітності органам, що ведуть державний облік у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Екологічне нормування та лімітування здійснюється з метою регулювання допустимих обсягів впливів виробничої та іншої господарської діяльності на стан довкілля, окремих природних ресурсів. Екологічні нормативи встановлюють гранично допустимі викиди та скиди в навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних і біологічних факторів. Законодавством України можуть встановлюватися нормативи використання природних ресурсів та інші екологічні нормативи. Екологічні нормативи повинні встановлюватися з урахуванням вимог санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, гігієнічних нормативів. Нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі та рівні шкідливих фізичних і біологічних впливів на нього є єдиними для всієї території України. У разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюватися більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище.

Екологічне лімітування здійснюється шляхом встановлення лімітів використання природних ресурсів — граничних обсягів, у межах яких дозволяється спеціальне використання лісових ресурсів, корисних копалин, рибних запасів та інших об‘єктів водного промислу, поверхневих і підземних вод мисливських та немисливських видів тварин, рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, природних ресурсів у межах територій та об‘єктів природно-заповідного фонду. Ліміти використання природних ресурсів установлюються з метою забезпечення раціонального, економного використання природних ресурсів, збереження просторової та видової різноманітності, цілісності природних об‘єктів і комплексів. На основі цих лімітів видаються дозволи на спеціальне використання природних ресурсів.

Екологічне ліцензування здійснюється шляхом надання дозволів (ліцензій) на спеціальне використання природних ресурсів, здійснення діяльності, пов’ язаної з негативним впливом на довкілля. Так, законодавство вимагає отримання дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, рівні впливу фізичних і біологічних факторів на атмосферне повітря (статті 11, 13 закону України "Про атмосферне повітря"). Обов’язковим є отримання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення й утилізацію отруйних речовин, у тому числі токсичних промислових відходів, продуктів біотехнології та інших біологічних агентів.

Спеціальний дозвіл (ліцензія) має бути отриманий в органах Мінприроди суб’єктами підприємницької діяльності на використання джерел іонізуючого випромінювання (стаття 23 закону України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" від 08.02.1995 р.).

Екологічна експертиза. Це вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об‘єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі й оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об‘єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки (стаття 1 закону України "Про екологічну експертизу" від 09.02.1995 р.).

Згідно зі статтею 26 закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" в Україні здійснюються державна, громадська й інші види екологічної експертизи. Проведення екологічної експертизи є обов’язковим у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності, що впливає на стан навколишнього природного середовища. порядок проведення екологічної експертизи визначається Законом України "Про екологічну експертизу" й іншими нормативно-правовими актами. Висновок державної екологічної експертизи після затвердження спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища є обов’язковим для виконання. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування всіх програм і проектів. Реалізація програм, проектів і рішень без позитивного висновку державної екологічної експертизи забороняється.

Екологічний аудит — це документально оформлений системний незалежний процес оцінювання об‘єкта екологічного аудиту, що включає збирання й об‘єктивне оцінювання доказів для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища й іншим критеріям екологічного аудиту.

об‘єктами екологічного аудиту є: підприємства, установи й організації, їх філії та представництва чи об‘єднання, окремі виробництва, інші господарські об‘єкти; системи управління навколишнім природним середовищем; інші об‘єкти, передбачені законом. Екологічний аудит може проводитися щодо підприємств, установ та організацій, їх філій і представництв чи об‘єднань, окремих виробництв, інших господарських об‘єктів у цілому або щодо окремих видів їх діяльності.

Екологічний аудит в Україні може бути добровільним чи обов’язковим. Добровільний екологічний аудит здійснюється стосовно будь-яких об‘єктів екологічного аудиту на замовлення заінтересованого суб’єкта за згодою керівника чи власника об‘єкта екологічного аудиту. Обов’язковий екологічний аудит здійснюється на замовлення заінтересованих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо об‘єктів або видів діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку, відповідно до переліку, що затверджується Кабінетом Міністрів України, у таких випадках: банкрутство; приватизація, передача в концесію об‘єктів державної та комунальної власності; передача або придбання в державну чи комунальну власність; передача у довгострокову оренду об‘єктів державної або комунальної власності; створення на основі об‘єктів державної та комунальної власності спільних підприємств; екологічне страхування об‘єктів; завершення дії угоди про розподіл продукції відповідно до закону; в інших випадках, передбачених законом.

Екологічний аудит поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішній екологічний аудит об‘єкта проводиться на замовлення його власника чи органу, уповноваженого на управління ним, для власних потреб. Зовнішній екологічний аудит проводиться на замовлення інших заінтересованих суб’єктів.

Екологічний контроль. Під ним розуміється перевірка додержання господарюючими й іншими суб’єктами вимог екологічного законодавства. Екологічний контроль у тій чи іншій формі здійснюють практично всі органи держави (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування), що приймають рішення з питань охорони довкілля, екологічної безпеки, використання природних ресурсів (контроль за виконанням цих рішень). Серед цих органів є такі, що спеціально уповноважені виконувати функції державного екологічного контролю. До таких органів за законодавством відносяться: Державна екологічна інспекція; Державна екологічна інспекція з охорони довкілля Північно-Західного регіону Чорного моря Міністерства охорони навколишнього природного середовища України; Державна Азово-Чорноморська екологічна інспекція; Державна екологічна інспекція Азовського моря Міністерства охорони навколишнього природного середовища; Державна інспекція з контролю за охороною, захистом, використанням і відтворенням лісів; Державна служба заповідної справи; Державний департамент рибного господарства; Державна санітарно-епідеміологічна; Державний комітет ядерного регулювання України; Державний комітет України по земельних ресурсах.

Контроль у галузі охорони довкілля здійснюють також: органи Державного комітету по водному господарству — контроль за дотриманням режимів роботи водосховищ і водогосподарських систем; Державна автомобільна інспекція МВС України — контроль за охороною навколишнього середовища від шкідливого впливу автомато-транспортних; Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю (Держнагляд праці), який є урядовим органом державного управління; Державний комітет природних ресурсів України здійснює державний контроль за геологічним вивченням надр, забезпечує здійснення державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю, приймає участь у здійсненні державного контролю та нагляду за охороною і використанням.

Органам, що здійснюють державний екологічний контроль за законодавством, надано Право відповідно до своїх повноважень: обстежувати в установленому порядку підприємства, установи й організації з метою перевірки додержання ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, екологічну та радіаційну безпеку; обмежувати чи тимчасово припиняти в установленому порядку діяльність підприємств, установ і організацій та експлуатацію об‘єктів (у тому числі будівництво, реконструкцію та розширення об‘єктів) і подавати Мінприроди пропозиції щодо припинення діяльності цих підприємств, установ і організацій у разі порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; опломбовувати приміщення, устаткування та апаратуру підприємств, установ, організацій та об‘єктів, стосовно яких було прийняте в установленому порядку рішення про обмеження чи тимчасове припинення їх діяльності; перевіряти документи на Право спеціального використання природних ресурсів; складати акти перевірки та протоколи про адміністративні правопорушення й розглядати справи про адміністративні правопорушення у межах повноважень, визначених законом; давати обов’язкові для виконання приписи з питань, що належать до її повноважень; доставляти осіб, які вчинили порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, до органів внутрішніх справ або виконавчих органів сільських, селищних рад, якщо особу порушника не може бути встановлено на місці вчинення порушення; вживати в установленому порядку заходів досудового врегулювання спорів і звертатися до суду з питань відшкодування збитків, заподіяних унаслідок порушенням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; передавати до прокуратури, органів досудового слідства й органів дізнання матеріали про діяння, у яких вбачаються ознаки злочину; вилучати в установленому порядку в осіб, які порушили вимоги законодавства про охорону навколишнього природного середовища, знаряддя добування об‘єктів рослинного та тваринного світу, транспортні (у тому числі плавучі) засоби, обладнання та предмети, що є знаряддям незаконного добування об’єктів рослинного та тваринного світу, незаконно добуті природні ресурси і продукцію, що з них вироблена, а також відповідні документи (ліцензії, дозволи тощо); здійснювати відповідно до закону фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку як допоміжний засіб для запобігання та розкриття порушень вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища тощо.

Контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюють і громадські інспектори охорони навколишнього природного середовища. Положення про громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища затверджується Мінприроди України.

1.2 Аналіз нормативно-правового забезпечення охорони навколишнього середовища

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини — невід’ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України. З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

Природні ресурси України є власністю народу України, який має Право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами республіки. У державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність. Поновладдя народу України в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через республіканські органи державної влади відповідно до законодавства України. Від імені народу України Право розпорядження природними ресурсами здійснює Верховна Рада України.

Державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Особливій державній охороні підлягають території та об‘єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об‘єкти, визначені відповідно до законодавства України. Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають також здоров’я і життя людей.

З метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності України по організації і координації заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання і відтворення природних ресурсів на перспективу розробляються і приймаються державні цільові, міждержавні, регіональні, місцеві та інші територіальні програми. порядок розробки державних цільових екологічних програм визначається Кабінетом Міністрів України.

Підвищення екологічної культури суспільства і професійна підготовка спеціалістів забезпечуються загальною обов’язковою комплексною освітою та вихованням в галузі охорони навколишнього природного середовища, в тому числі в дошкільних дитячих закладах, в системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. Екологічні знання є обов’язковою кваліфікаційною вимогою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього природного середовища. Спеціально визначені вищі та професійні навчальні заклади здійснюють підготовку спеціалістів у галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням суспільних потреб.

В Україні проводяться систематичні комплексні наукові дослідження навколишнього природного середовища та природних ресурсів з метою розробки наукових основ їх охорони та раціонального використання, забезпечення екологічної безпеки. Координацію та узагальнення результатів цих досліджень здійснюють Академія наук України та спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

Згідно закону України "Про охорону навколишнього середовища" кожний громадянин України має Право на: безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище; участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об‘єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань; участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів; здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів; об‘єднання в громадські природоохоронні формування; вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом; участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об‘єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи; одержання екологічної освіти; подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище; оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Законодавством України можуть бути визначені й інші екологічні права громадян республіки, які забезпечуються: проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища; обов’язком міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації народногосподарських об’єктів; участю громадських об‘єднань та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища; здійсненням державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; створенням та функціонуванням мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації. Діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України.

Ради, спеціально уповноважені державні органи управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів зобов’язані подавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності, враховувати їх пропозиції щодо поліпшення стану навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, залучати громадян до участі у вирішенні питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів. Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України. Громадяни України згідно законодавства зобов’язані: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб’єктів; вносити штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Розділ 2. Аналіз міжнародного співробітництва України у галузі охорони навколишнього середовища

2.1 Міжнародні організації у сфері охорони навколишнього середовища

Міжнародні організації вносять вагомий внесок в охорону навколишнього середовища. Зрозуміло, найбільш відчутну роль відіграють ООН та її спеціалізовані установи.

Організація об‘єднаних Націй в даний час є центром зосередження всіх форм природоохоронного співробітництва держав. ООН має в своєму розпорядженні цілою системою органів, які зайняті розвитком міжнародної природоохоронної діяльності держав. При Генеральній Асамблеї є Науковий комітет з дії атомної радіації, Комітет з використання космічного простору в мирних цілях (КОСПАР) та ін.

Іншим органом ООН, в роботі якого значне місце займає координація співробітництва держав у галузі охорони природи, є Економічний і Соціальний рада (ЕКОСОР). Він робить дослідження і складає доповіді з міжнародних питань охорони навколишнього середовища і дає рекомендації з будь-яким аспектам цієї проблеми Генеральної Асамблеї, членам ООН і зацікавленим спеціалізованим установам. При ЕКОСОР є Комітет з природних ресурсів. Природоохоронними проблемами займаються також регіональні економічні комісії, ряд спеціалізованих установ ООН (ВООЗ, ІМО, ФАО. ЮНЕСКО, МОП, ВМО, ІКАО та ін), а також МАГАТЕ.

Організація об‘єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) розробила міжнародну програму "Людина і біосфера" та координує її виконання. У її рамках були розроблені Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р., Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як місцепроживання водоплавних птахів, 1971 р. та ін.

Центр всесвітньої спадщини ЮНЕСКО працює над виконанням Конвенції про охорону культурної та природної спадщини та створенням регіональної системи для охорони пам’яток, включених до списку світової культурної спадщини (у цей список внесено близько 300 об’єктів). Міжурядова океанографічна комісія ЮНЕСКО проводить дослідження щодо впливу забруднювачів на морське середовище і розробляє відповідні рекомендації.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) займається вивченням проблеми забруднення атмосферного повітря, розробляє єдині показники забруднення повітря, проводить аналіз законодавства окремих країн з цього питання і ін

Міжнародна морська організація (ІМО) займається питаннями охорони морського середовища, розробляє конвенції з охорони морського середовища і скликає міжнародні конференції з охорони Світового океану.

Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО) розробляє технічні проекти охорони земель, лісів, вод, тваринного і рослинного світу і пропонує їх державам-членам для керівництва, а також розробляє проекти конвенцій з охорони вказаних об‘єктів.

Важливі техніко-юридичні норми і правила охорони навколишнього середовища від авіаційного шуму регулярно схвалюються Міжнародною організацією цивільної авіації (ІКАО). Стандарти і Рекомендована практика по авіаційному шуму були вперше ухвалені Радою ІКАО 2 квітня.

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) з 1958 р. здійснює програму "Ядерна безпека та захист навколишнього середовища", мета її — забезпечення безпеки використання ядерної енергії та захист людини і навколишнього середовища від ядерної радіації, радіоактивних та інших викидів з ядерних установок.

Природоохоронна діяльність держав в рамках ООН і на національній основі призвела до необхідності створення в ООН спеціального механізму з координації співробітництва держав у галузі охорони навколишнього середовища. таким механізмом стала Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП), створена в 1972 р.

Спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН в липні 1997 р. затвердила Найробійських декларацію, в якій визначена майбутня роль ЮНЕП. У цій Декларації зазначається, що ЮНЕП є і повинна залишатися основним органом ООН в галузі навколишнього середовища. Вона повинна виконувати роль ведучого природоохоронного органу, що визначає глобальну екологічну порядок денний, який сприяє узгодженим здійсненню екологічного компоненту сталого розвитку в рамках системи ООН і є авторитетним захисником глобальної навколишнього середовища.

Мандат ЮНЕП затверджений резолюцією 2997 (XXVІІ) Генеральної Асамблеї ООН 15 грудня 1972 і отримала подальший розвиток у Порядку денному на XXІ століття. Основними функціями ЮНЕП є:

а) аналіз глобального стану навколишнього середовища; надання консультацій за основними напрямками діяльності; завчасне попередження про екологічні загрози, а також активізація та розвиток міжнародного співробітництва та діяльності з використанням найдосконалішою науково-технічної бази;

б) стимулювання розвитку міжнародного екологічного права в інтересах сталого розвитку, включаючи розвиток узгодженого взаємодії між чинними міжнародними природоохоронними конвенціями;

в) сприяння здійсненню узгоджених міжнародних угод у галузі екологічного права та заохочення спільної діяльності за рішенням виникаючих екологічних проблем;

г) зміцнення своєї ролі в координації природоохоронної діяльності в рамках системи ООН, а також своїх функцій як установи-виконавця Фонду глобального навколишнього середовища;

д) надання допомоги в розробці політики і консультативних послуг з ключових питань інституційного будівництва урядам та іншим відповідним інститутам.

На чолі ЮНЕП — Рада керівників з представників 58 країн.

Найважливішими напрямками природоохоронної діяльності ЮНЕП є:

а) охорона окремих природних об‘єктів (захист морського середовища, охорона ґрунтів і прісних вод);

б) боротьба з різними видами шкідливого впливу (боротьба з опустелюванням, забрудненням);

в) раціональне використання природних ресурсів;

г) створення світової довідкової служби зі спостереження за станом навколишнього середовища (моніторинг);

д) вивчення економічних особливостей розвитку населених пунктів;

е) розробка міжнародно-правової основи природоохоронної діяльності.

ЮНЕП виконує наступні функціональні програми:

) інформація з навколишнього середовища, оцінка її стану і раннє сповіщення;

) розробка екологічної політики та природоохоронне законодавство;

) проведення природоохоронної політики;

) технологія, промисловість та економіка;

) регіональне співробітництво і присутність у регіонах;

) співробітництво з механізмами конвенцій;

) фонд глобального навколишнього середовища.

Діяльність ЮНЕП фінансується з бюджету ООН, Фонду навколишнього середовища та ряду цільових фондів. За підтримки ЮНЕП розроблені і прийняті Конвенція з охорони Середземного моря від забруднення 1976 р., Кувейтська регіональна конвенція з охорони морського середовища від забруднення 1978 р., Боннська конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин 1979 р., Конвенція про трансфанічном забруднення повітря на великі відстані 1979 р., Конвенція про біологічне різноманіття 1992 р. і багато інших.

Всесвітній союз охорони природи створений в 1948 р. Штаб-квартира знаходиться в Женеві. Його членами є держави, урядові установи і організації, міжнародні та національні неурядові організації. союз об’єднує 800 членів з 125 держав. робота його зосереджена в 6 комісіях, членами яких є 6 тис. експертів. союз активно брав участь у розробці міжнародних норм і правил щодо збереження біологічного різноманіття і управління різними компонентами природних ресурсів. союз надає велику допомогу державам у підготовці національних стратегій з охорони навколишнього середовища та реалізації їх польових проектів.

союз бере активну участь у міжнародному нормотворчому процесі. Ним підготовлені проекти багатьох діючих конвенцій. Під керівництвом Спілки розроблений проект Міжнародної партії з охорони навколишнього середовища й розвитку та коментарі до нього. союз спільно з ЮНЕП і Світовим фондом з охорони природи розробив і опублікував Світової стратегію з охорони природи (1980 р.) та Стратегію щодо підтримки життєвого рівня на належному рівні (1991 р.). Крім універсальних організацій проблемами охорони навколишнього середовища впритул займаються багато регіональних організації загальної та спеціальної компетенції.

Європейський союз. Навколишньому середовищу присвячений розділ XІX частини третьої Договору про ЄС (ст.174-176). Згідно зі ст.174 Договору політика Спільноти щодо довкілля має наступні цілі:

а) збереження, захист і поліпшення стану навколишнього середовища;

б) захист здоров’я людей;

в) досягнення розумного і раціонального використання природних ресурсів;

г) сприяння на міжнародному рівні заходів, які стосуються регіональним і загальносвітовою проблем навколишнього середовища.

Ця стаття перераховує принципи екологічної діяльності ЄС, в тому числі: принцип превентивних дій; принцип обережності; принцип відшкодування шкоди навколишньому середовищу; принцип відповідальності забруднювача, тобто збиток оплачуються тими, хто його заподіяв (забруднювач платить). Основним організаційним органом ЄС в природоохоронній області є Європейське агентство з навколишнього середовища.

Пріоритетними в діяльності Агентства є наступні питання: якість повітря і викиди в атмосферу; якість води, що забруднюють агенти та водні ресурси; стан ґрунту, фауни, флори і біострумів; землекористування і природні ресурси; регулювання відходів; шумове забруднення; хімічні речовини, що завдають шкоди навколишньому середовищі; охорона узбереж.

Корисну роботу з кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного екологічного права проводять Всесвітній фонд охорони дикої живої природи, Міжнародний інститут з навколишнього середовища і розвитку, Міжнародна рада з питань природоохоронному праву та ін.

2.2 характеристика міжнародного екологічного законодавства

Міжнародні організації не мають законодавчого значення, хоча і впливають на створення норм міжнародного права. Отже, вплив з їх боку має не директивний, а рекомендаційний характер, реалізується лише після прийняття тієї чи іншої рекомендації міжнародної організації певною державою. У цьому полягає одна із специфічних причин складності управління міжнародним співробітництвом.

Водночас зрозуміло, що розв’язання всіх екологічних проблем у межах однієї країни тільки національними зусиллями вже неможливе. Необхідно щоб аналогічні заходи вживалися й іншими країнами. Слід також контролювати екологічний вплив кожної з країн далеко за її межами. Самостійне розвязання екологічних проблем окремими країнами стає неможливим також через необхідність залучення великих матеріальних, наукових, інтелектуальних та інших ресурсів. А це не завжди спроможна зробити одна країна.

Питання охорони навколишнього середовища на глобальному рівні почали розглядатися в ООН майже з часу її заснування. У 1962 році. Генеральною Асамблеєю ООН було ухвалено резолюцію "Економічний розвиток і охорона природи", в 1971 році — програму "Людина і біосфера". Центральною ланкою і координатором міжнародної природоохоронної взаємодії є ЮНЕП.

Стокгольмською конференцією були визначені три основні функціональні завдання міжнародного природоохоронного співробітництва під егідою ЮНЕП: оцінка навколишнього середовища (моніторинг, обмін інформацією); природоохоронне управління (визначення мети і планування, міжнародні консультації та угоди); допоміжні заходи (освіта, громадська інформація, технічне співробітництво).

зараз ЮНЕП здійснює близько тисячі проектів і програм, що стосуються всіх куточків планети. У її межах діють такі природоохоронні програми, як Глобальна система моніторингу навколишнього середовища, Глобальна база даних про природні ресурси, Міжнародний реєстр потенційних токсичних речовин, План дій ООН з боротьби проти опустелювання, Глобальний план дій з охорони морських ссавців, План дій з тропічних лісів, Програма екологічно раціонального використання внутрішніх вод, Всесвітня політика стосовно ґрунтів. Спільно з іншими організаціями ООН, ЮНЕП бере участь у виконанні Всесвітньої кліматичної програми, Міжнародної геосферно-біосферної програми "Глобальні зміни", Міжнародної програми освіти у сфері навколишнього середовища, Програми допомоги країнам, що розвиваються, в розвязанні проблем охорони навколишнього середовища.

Останніми роками ЮНЕП виступила ініціатором прийняття таких важливих природоохоронних документів, як Віденська конвенція з охорони озонового шару, Базельська конвенція про контроль за транскордонним пересуванням небезпечних відходів та їх знищенням. Такі широкі можливості ЮНЕП, накопичений нею цінний науковий і практичний досвід природоохоронної роботи заслуговують найпильнішої уваги в Україні для вирішення власних невідкладних екологічних проблем.

У такому авторитетному документі, як "Заключний акт" Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975 рік), наголошувалося, що захист і поліпшення навколишнього середовища, охорона природи і раціональне використання її ресурсів в інтересах нинішніх та майбутніх її поколінь є одним із завдань, які мають найбільше значення для добробуту народів і економічного розвитку всіх країн. Багато проблем навколишнього середовища, зокрема в Європі, можуть бути ефективно вирішені лише шляхом тісного міжнародного співробітництва.

У 1982 році сесія ООН прийняла документ історичної ваги — "Всесвітню хартію природи". Під егідою ООН у 1983 році було створено Міжнародну комісію з навколишнього середовища і розвитку, яка підготувала досить важливу доповідь "Наше спільне майбутнє. Проблеми екології в масштабі нашої планети були розглянуті й на Міжнародному форумі "За безядерний світ, за виживання людства", що відбувся у Москві у лютому 1987 року. Відсутність у більшості країн суттєвих досягнень у справі охорони навколишнього середовища негативно позначилась і на врахуванні чинника екології у зовнішній політиці.

Віденська конвенція про охорону озонового екрану планети та Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий екран. Для країн, що підписали ці документи, визначилися завдання стосовно скорочення і припинення виробництва та споживання озоноруйнівних речовин. Західні країни заздалегідь розпочали послідовне витіснення озоноруйнівних сполук із виробництва.

Міжнародна угода в Кіото. Угодою в Кіото (1997р.) передбачається, що головні забруднювачі атмосфери планети — найрозвиненіші країни — повинні до 2012 року значно скоротити викиди в повітря шести типів газів, зокрема вуглекислого, що стали причиною виникнення так званого "парникового ефекту", який призводить до потепління клімату на планеті. До протоколу приєдналися 159 країн, проте ратифікували його до теперішнього часу тільки частина з них.

Доцільно розглянути, які екологічні переваги Україні може дати Кіотський протокол:

По-перше, якщо навіть "антропогенні" викиди і не є основною причиною глобального потеплення, їх зменшення у будь-якому випадку може зменшити темпи даного процесу. Сперечатися тут можна тільки про цифри, а не про самий принцип.

По-друге, виконання положень Кіотського протоколу неминуче стимулює підвищення ефективності використовування енергоресурсів і розвиток нових екологічно чистих енерготехнологій. тут можна провести прямі аналогії з високотехнологічними розробками військово-промислового комплексу — багато з них жодного разу не знадобився на практиці, але дали відчутний поштовх розвитку всієї промисловості в цілому.

По-третє, Україна зможе заробити чималі гроші за рахунок торгівлі квотами на викиди вуглекислого і інших шкідливих газів в атмосферу.

Загальноєвропейська нарада з навколишнього середовища (Женева, 1979) Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великій відстані.

Транскордонне перенесення шкідливих речовин — самостійна комплексна проблема, у сфері якої екологічна політика вже має науково-методичне та практичне застосування. Транскордонні впливи багато в чому ініціюють обєднання різних країн у справі оздоровлення природного середовища. Створюються та розвиваються міжнародні системи оцінки і керування ризиком аварійних і надзвичайних ситуацій за умов транскордонного впливу.

Взагалі ж, країни колишнього СРСР посідають друге місце у світі щодо викидів вуглекислого газу. На їх частку припадає 18,3 % викидів, що становить у розрахунку на душу населення 19,7 т щорічно. Приблизно такі ж показники мають США (21,1 т) і Канада (17т). Китай на третьому місці у світі з викидів вуглекислого газу — 1,9 т на душу населення. Невтішні показники і в країнах, що розвиваються. З посиленням у них індустріалізації може суттєво збільшитися загальний викид вуглекислого газу. Як правило, транскордонні взаємодії здійснюються шляхом перенесення забруднювачів в атмосфері й водному середовищі в межах міждержавних басейнів поверхневих і підземних вод.

Нове геополітичне становище України як незалежної держави вимагає підготовки відповідного проекту оснащення системи контролю та обліку транскордонних забруднень. Необхідно об‘єднати і скоординувати дії різних державних органів, зокрема Міністерства екології та природних ресурсів України, Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони України, Державного комітету при Президентові України у справах цивільної оборони, надзвичайних ситуацій і ліквідації наслідків стихійних лих, а також Національної Академії наук України.

Відповідальність за транскордонні впливи стає одним з найбільш важ-ливих чинників, що справляють вплив на міждержавні відносини. Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів, їх видаленням була прийнята 22 березня 1989 року 116 державами. Загальною метою Базельської конвенції є встановлення суворого контролю за транскордонним перевезенням небезпечних і інших відходів для захисту здоровя людини і навколишнього середовища від шкідливих наслідків, які можуть зявитися результатом утворення і використовування цих відходів.

Основні задачі Базельської конвенції полягають в наступному:

скоротити транскордонне переміщення небезпечних і інших відходів до мінімуму відповідно до вимог їх екологічно обґрунтованого використовування

переробляти і ліквідовувати небезпечні і інші відходи якомога ближче до джерела їх утворення екологічно безпечним чином;

звести до мінімуму утворення небезпечних і інших відходів (з точки зору, як кількості, так і потенційної небезпеки).

Кожна держава, що є стороною Базельської конвенції, несе на собі всі зобов’язання по цій Конвенції і зобов’язана прийняти відповідне національне законодавство для виконання вимог Конвенції. одна з важливих умов, передбачених Базельською конвенцією, полягає у тому, що трансграничне перевезення небезпечних або інших відходів може здійснюватися тільки по попередньому письмовому повідомленню компетентних органів держав експорту, імпорту і транзиту (залежно від випадку) і після отримання згоди цих органів. Крім того, кожна партія небезпечних або інших відходів повинна супроводжуватися документом про перевезення з моменту початку трансграничного перевезення до місця видалення відходів.

Україною підписано та ратифіковано Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар в 1988 році. На цей час до Монреальського протоколу приєдналося 176 держав, тим самим підтверджуючи свої наміри вжити необхідних заходів для захисту озонового екрану шляхом припинення виробництва та використання ОРР.

1996 року Україна знаходиться у стані невиконання Монреальського протоколу, оскільки вона була не в змозі припинити імпорт та використання ОРР (озоноруйнуючі речовини). На зустрічі Сторін Монреальського протоколу Україна отримала попередження щодо можливого вжиття санкцій світовою спільнотою, якщо і надалі буде використовувати ОРР.

метою забезпечення виконання вимог Монреальського протоколу, a також умов отримання допомоги Всесвітнього екологічного трастфонду Україна здійснила наступні кроки:

Постановою Кабінету Міністрів України "Про організацію виконання Монреальського протоколу по речовинах, що руйнують озоновий шар" затверджено Положення про Міжвідомчу координаційну комісію (надалі — МКК);

Ратифіковані Лондонські поправки до Монреальського протоколу (законРозроблена та затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.96 р. № 1274 Програма припинення в Україні виробництва та використання ОРР;1996 році в Мінекобезпеки створено відділ контролю виконання Монреальського протоколу (Озонова служба), що здійснює функції секретаріату Міжвідомчої координаційної комісії по організації виконання Україною вимог Монреальського протоколу (надалі — МКК), оперативного контролю за виконанням заходів, повязаних із використанням ОРР та функції підрозділу, що здійснює впровадження Проекту. Відділ зареєстровано в ООН як контактний підрозділ з питань впровадження діючої системи експорту та імпорту ОРР та продукції, що їх містить;

Постановами Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 року № 393, від 2 жовтня 1998 року № 1586, від 4 січня 1999 року № 15, від 6 січня 2000 року № 4 та від 28.12.2000 р. № 1911 запроваджено регулювання експорту та імпорту ОРР і продукції, що їх містить;

Постановами Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 року № 1020 та від 17 серпня 1999 року № 1287 запроваджено ліцензування виготовлення та реалізації ОРР;

Ратифіковано Копенгагенські поправки до Монреальського протоколу (законЗапроваджено комплексний контроль з боку Головдержекоінспекції за ходом виконання Програми припинення в Україні виробництва та використання ОРР (включаючи нагляд за діяльністю підприємств, що використовують ОРР, за реалізацією планів їх конверсії, контроль екологічної безпеки щодо поводження з ОРР, тощо);

Проводиться координація дій Держуправлінь екології та природних ресурсів, спрямованих на організацію належного контролю та нагляду за безпечним поводженням з ОРР в областях та виконання вимог існуючого законодавства.

ОРР в Україні використовуються майже в усіх галузях господарства, але не виробляються, а повністю завозяться ззовні. Винятком є виробництво бромистого метилу, який використовується виключно для карантинних потреб (Сакський хімічний завод) та виробництво чотирихлористого вуглецю, що використовується як сировина для виробництва інших речовин та для лабораторних цілей (BAT "Оріана", м. Калуш). При застосуванні у вищезазначених цілях дані речовини не регулюються Монреальським протоколом. Загальне використання ОРР в країні значно зменшилося, що зумовлено перебудовою національної економіки, а також підготовкою до поступового впровадження озонобезпечних технологій та озонобезпечних речовин (далі — ОБР).

Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат. Визнаючи, що Карпати є унікальним природним скарбом краси та екологічної цінності, важливим центром біорізноманіття, головним водозбором великих річок, необхідним середовищем існування та притулком для багатьох видів рослин і тварин, які знаходяться під загрозою зникнення та найбільшою у Європі територією з незайманими лісами, та усвідомлюючи, що Карпати — важлива частина екологічного, економічного, культурного, рекреаційного довкілля та середовища існування у серці Європи, спільного для багатьох народів та країн, карпатські держави домовились проводити всебічну політику та співпрацю для охорони та сталого розвитку Карпат з метою, поліпшення якості життя, зміцнення місцевих економік та збереження природних цінностей і культурної спадщини.

Для досягнення зазначених цілей карпатські держави повинні вживати відповідні заходи, що базуються на таких позиціях:

принцип запобігання та застереження;

принцип "забруднювач платить";

участь громадськості та залучення заінтересованих організацій;

транскордонна співпраця;

інтегроване планування та управління земельними та водними ресурсами;

програмний підхід;

екосистемний підхід.

Україною ратифікована Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат відповідно Законом України від 7 квітня 2004р.

2.3 Участь України в міжнародному співробітництві в галузі охорони навколишнього середовища

У міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава посідає одне з вагомих місць. Будучи членом ООН, Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобовязання з охорони навколишнього середовища. Українська держава з перших днів незалежності активно співпрацює у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проектів. Так, відповідно до закону "Про природно-заповідний фонд України" від 26 листопада 1993 року видано Указ Президента України "Про біосферні заповідники", яким затверджено перелік біосферних заповідників в Україні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО "Людина та біосфера" до міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом на листопад 1993 р. таких заповідників було три: Асканія-Нова (Херсонська область), Чорноморський (Херсонська, Миколаївська області), Карпатський (Закарпатська область).

Міністерству закордонних справ України і Академії наук України доручено підготувати матеріали, необхідні для підписання угоди з Республікою Польща та Словацькою Республікою про створення міжнародного біосферного заповідника "Східні Карпати". Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища посідає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідами Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння щодо співробітництва в галузі охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена урядом України з урядом Ізраїлю; про співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації — з урядами Фінляндії, Австрії та Росії.

Динамічно розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — з Данією, Нідерландами, США. Міжнародне співробітництво в галузі ядерної та радіаційної безпеки здійснюється Україною з МАГАТЕ і Європейським Союзом у рамках програми ТАСІS, а також на двосторонній основі — з США, ФРН, Канадою, Швецією та Японією.

Україна підписала Меморандум про співробітництво урядів України та Канади з питань зміни клімату, а також протокол про співробітництво з питань зміни клімату з Нідерландами і почала впровадження трьох спільних проектів.

Україна є суверенною стороною 26 багатосторонніх міжнародних договорів та 3 протоколів у галузі охорони довкілля. Готується підписання, ратифікації та приєднання ще до 20 міжнародних конвенцій, протоколів і угод. Україна (в особі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України) брала активну участь у розробці Орхунської конвенції, Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р., Протоколу про воду і здоровя до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р., Протоколу про скорочення викидів азоту, легких органічних сполук, Протоколу про важкі метали до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані.

Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких повязана із вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської Економічної Комісії, насамперед, її Комітету з екологічної політики.

З 1995 року Україна, як відомо, є членом Ради Європи — однієї з найвпливовіших організацій, в діяльності яких питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце. Входження України до європейських політичних і економічних структур є одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України на сучасному етапі. Програма міжнародного співробітництва з ЄС у галузі охорони довкілля передбачає гармонізацію національного законодавства із законодавством ЄС і, зокрема, підходів до створення системи національних екологічних стандартів, впровадження екологічно чистих технологій, ресурсо- та енергозаощадження, гармонізацію системи аналітичних вимірів і оцінку стану навколишнього середовища.

Україна була активним учасником Всесвітньої зустрічі глав держав та урядів в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті там програмні документи та реалізує їх на національному рівні. Важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного права навколишнього середовища на європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія, 28-30 квітня 1993 р.). Такі конференції стали традиційними. Вони відбувалися у 1995 році в Софії (Болгарія), у 1998 році — в Орхусі (Данія). У 2003 році в Києві працювала конференція "Довкілля для Європи", що свідчить про високий міжнародний Авторитет України в галузі охорони довкілля.

Світовий стала одним із пріоритетних напрямів його діяльності.

Інтеграція України в систему світового господарства дозволяє сподіватися, що вона попадає в орбіту діяльності МБРР. У звязку з цим потребує удосконалення технологія виділення коштів під конкретний проект. Природоохоронна спрямованість так чи інакше торкається кожного проекту, який фінансується банком. Перш ніж виділяти кошти, МБРР в обовязковому порядку проводить оцінку шкідливого впливу на навколишнє середовище щодо кожного проекту. Це необхідний елемент прийняття рішень з проектів, і від їх результатів залежить рішення банку.

Розділ 3. Визначення пріоритетів та шляхи удосконалення міжнародної співпраці України у галузі охорони навколишнього середовища

Прийнявши "порядок денний на XXІ ст." на "Саміті Землі" в Ріо-де-Жанейро в 1992 році, багаті і бідні держави світу домовившись про загальне бачення катастрофічного зростання екологічної кризи на планеті, справедливість і доцільність довгострокового збереження природних ресурсів та виробили загальновизнану стратегію "Сталого розвитку". Але прогресу з тих пір світова спільнота досягла набагато менше, ніж чекала. Світове оточуюче природне середовище як і раніше знаходиться в кризовому стані.

Розуміючи всю серйозність ситуації, екологічні структури ООН почали підготовку до Саміту "Земля-2002", щоб всебічно вивчити все позитивне,

що вдалося зробити за десятиліття після "Саміту Землі", виниклі в цей час нові проблеми, закріпити позитивне і уникнути допущених помилок. Саміт "Земля-2002" відбувся в Йоханесбурзі в 2002 році.

У період підготовки до цього глобального форуму були проведені національні регіональні і всесвітні форуми, на яких вироблялися загальні підходи і точки зору, а головне — йшов пошук шляхів рішення назрілих проблем. Серед таких форумів слід назвати міжнародну зустріч екологів в Алжирі на рівні міністрів екології і експертів, в якій взяли участь 60 країн (вересень 2001 року). Учасники форуму відзначали, що бідні країни фактично не беруть участь в переговорах і виробленні практичних рішень по навколишньому середовищу. "Той, хто вмирає з голоду, — говорив голова алжирського форуму, — не може думати про майбутнє". Учасники форуму були одностайні: сучасні держави більше не можуть обходитися тимчасовими програмами в справі захисту навколишнього середовища — настала пора тісного міжнародного співробітництва, визначення пріоритетних його задач.

Міжнародне екологічне співробітництво України здійснюється в рамках укладених відповідних міжнародних договорів — міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права. Враховуючи, що у сучасному світі на фоні глобальної екологічної кризи надзвичайно активно відбувається інтеграція господарських, технологічних та інформаційних структур, які все більше стають транснаціональними, міжнародне екологічне співробітництво набуває надзвичайно важливого значення. Тому на сьогодні існує нагальна потреба розробки сучасної стратегії зовнішньої екологічної політики України, яка б відповідала реаліям сьогодення, забезпечувала національні інтереси і сприяла б реалізації цілей збалансованого розвитку.

Надзвичайно важливим є розуміння процесів глобалізації країнами, що стали на шлях ринкового розвитку і які, незалежно від їх волі та бажання, швидко втягуються в ці процеси. Таке розуміння потрібно для того, щоб побудувати менш помилкову і більш ефективну стратегію поведінки в процесі невідворотного входження в систему нового світового порядку. Продовження формально-політичного балансування України між Сходом і Заходом не сприяє збалансованому розвитку країни, оскільки вчасний і правильний вибір курсу держави, союзників, реалістичних пріоритетів і напрямків діяльності на міжнародній арені впливає на майбутнє народу, на якість його життя не менше, ніж вдалі внутрішні реформи. Необхідно, наскільки це можливо, використовувати механізми поєднання зусиль з тими країнами, які вже сьогодні готові до більш глибоких форм співпраці.

В умовах стрімких змін, що відбуваються у світі і вимагають від кожної країни самовизначення і проведення продуманої як внутрішньої, так і зовнішньої політики, особливу увагу варто приділити аналізу розвитку міжнародного співробітництва, спрямованому на ліквідацію і попередження локальних, регіональних і глобальних екологічних проблем. Особливу увагу необхідно приділити розвитку міжнародного співробітництва з прикордонними країнами. Попередження виникнення екологічних проблем на прикордонних територіях вимагає комплексного підходу. Інструментами співробітництва можуть стати продумані двосторонні та багатосторонні угоди, з чітко виписаними планами дій із захисту довкілля і раціонального використання природних ресурсів, у тому числі в прикордонних областях, а також права сторін та їх відповідальність у випадку нанесення шкоди довкіллю однією із сторін. У налагодженні і розвитку ефективного прикордонного співробітництва, наприклад, України, Білорусії та Молдови, міг би допомогти Європейський союз.

Розвиток промисловості та сільського господарства в країнах світу протягом багатьох десятиріч супроводжувався зростанням рівня забрудненості компонентів довкілля. З метою припинення цієї тенденції за останні десятиріччя було створено комплексні системи екологічною управління, які дозволили суттєво покращити стан довкілля в багатьох країнах. Через складність врахування всіх факторів, що впливають на економічні, політичні та соціальні системи, а також на якість довкілля, важко зробити порівняння досягнень екологічного управління в різних країнах. А втім можна бачити, що у більшості країн воно було досить успішним. Припинення використання таких шкідливих речовин, як свинець, ДДТ, азбест значно зменшило ризик для здоров’я людини.

Проте, незважаючи на значні успіхи, деякі екологічні проблеми вирішити не вдалося, в той час як з’явилися нові. Це перш за все стосується дифузних джерел забруднення поверхневих і підземних вод. Залишається невирішеною проблемою накопичення токсичних речовин у відкладах поверхневих вод. В повітрі міських зон більшості країн зросли концентрації летючих органічних речовин та оксидів азоту, часто перевищуючи національні стандарти. Часто існує розбіжність між національними екологічними цілями якості довкілля і дійсним його станом.

У кожній державі існує велика кількість екологічних проблем і завдань різного масштабу та значення, вирішення яких одночасно неможливо через обмеженість ресурсів. Тому розробники екологічної політики повинні мати у своєму розпорядженні методи їх пріоритетизації, тобто визначення черговості розробки необхідних проектів. Здійснення цих проектів дозволяє отримати певні вигоди завдяки зменшенню шкоди, скажімо від забруднення довкілля. Екологічне управління має сенс тоді, коли воно збільшує народний добробут, вигоди від якого перевищують необхідні витрати на впровадження управлінських рішень.

Враховуючи провідну роль розвинутих країн Європи за останні роки все більше уваги почали приділяти обєднанню зусиль всіх європейських країн з метою здобуття чіткого уявлення про стан довкілля в Європі в тих областях, де заходи, які необхідно здійснити на національному та міжнаціональному рівні, вважаються невідкладними, тобто є пріоритетними. Відбулося вже кілька зустрічей міністрів охорони навколишнього середовища всіх європейських держав. На них обговорювалися звіти Європейського Агентства довкілля з оцінкою стану навколишнього середовища та визначенням ключових проблем, що потребують подальших дій.

На підставі даних документів можна провести ранжирування ключових екологічних проблем за ступенем успішності їх вирішення. З’ясувалося, що найбільш успішно вирішується в Європі проблема зменшення ризиків техногенного і природного характеру, трохи відстає вирішення проблеми закислення, пов’язаної з викидом в атмосферу головним чином діоксиду сірки, оксидів азоту та аміаку. Пріоритетними в цьому переліку є чотири проблеми:

хімічне забруднення довкілля;

поверхневі (материкові) води;

стан міського середовища;

виснаження стратосферного озонового шару.

такими, що вимагають невідкладного вивчення є ще такі проблеми, як: зміна клімату; зростання концентрації озону в тропосфері (на відстані 10-15 км від Землі), пов’язане з емісіями оксидів азоту та неметанових летючих органічних сполук; біорізноманіття та морське (і прибережне) середовище. Найгірше за все у більшості країн Європи вирішуються проблеми деградації ґрунтів та утворення відходів. Серед таких країн Україні належить дуже помітне місце. Вирішенню цих двох важливих проблем може сприяти створення державних систем управління станом ґрунтів та управління відходами.

При встановленні пріоритетів мають визначатись прийнятні ризики, зіставлятись вигоди, пов’язані з природоохоронною діяльністю, на базі найбільш досконалих наукових методологій та достовірних вихідних даних. Це може бути методологія оцінки ризику, яка дозволяє визначити форму, обсяг і характеристики шкоди, що спричиняється здоровю людини, якості життя та екосистемам в залежності від стану довкілля, а також аналіз витрат-вигід, який дозволяє порівнювати різні варіанти політики, базуючись на наукових доказах та експертних оцінках.

Слідом за встановленням цілей постає задача пошуків шляхів ефективного їх досягнення, тобто знаходження оптимальних рішень щодо регулювання впливу на довкілля. Встановлення пріоритетів частіше за все залишається задачею пошуків компромісів з залученням якомога більш широкого кола зацікавлених осіб і з використанням сучасних методів експертних оцінок. Традиційним інструментом визначення пріоритетів та планування здійснення конкретних природоохоронних заходів є екологічні програми. Але український досвід свідчить про недостатню ефективність цих програм щодо одержання кінцевих результатів. Розраховувати на їх дієвість можна лише за умов, коли в програмах будуть чітко визначені:

екологічні цілі щодо якості компонентів довкілля, які мають кількісне вираження;

критерії та терміни досягнення екологічних цілей;

всі види забезпечення програми (правове, нормативне, організаційне, економічне, інформаційне, кадрове та ін.);

система моніторингу програми та контролю досягнення цілей;

хто конкретно відповідає за досягнення екологічних цілей щодо якості компонентів довкілля.

Пріоритетні заходи в галузі міжнародної практики охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування можна представити в такій послідовності:

. Аналіз ефективності міжнародних програм допомоги та його громадське обговорення.

. Впровадження механізму списання державних боргів в обмін на діяльність з покращення стану довкілля ("борги за природу").

. Оцінка ефективності міжнародного співробітництва в рамках торгово-економічних комісій та розробка механізмів їх удосконалення.

. Розвиток співробітництва з прикордонними країнами.

. Інституційне забезпечення реалізації політики інтеграції до ЄС.

. Трансформація процесу "Довкілля для Європи" в процес "Збалансований розвиток для Європи".

. Створення модельних центрів збалансованого розвитку з міжнародним статусом, в тому числі міжнародних центрів екологічного підприємництва, збалансованих поселень, екологічних селищ і екотехнопарків, інкубаторів розвитку екологічного бізнесу, демонстраційний зон енергоефективності тощо.

. Оцінка міжнародних двосторонніх міжурядових та міжвідомчих угод та врахування в них екологічної компоненти.

. Встановлення суворої заборони на фінансування будь-якими міжнародними фінансовими організаціями нових проектів із видобування корисних копалин в районах, де місцеве населення виступає проти таких проектів.

. Укладання міждержавних угод щодо співробітництва у галузі наукового забезпечення і освіти для збалансованого розвитку.

. Укладання міждержавних угод щодо передачі новітніх технологій у сфері органічного землеробства та екологічно безпечного тваринництва.

Основні напрямки державної екологічної політики складається з трьох етапів. На першому етапі необхідно завершити і реалізувати невідкладні заходи щодо обмеження шкідливого впливу на довкілля найбільш небезпечних джерел забруднення. Основними завданнями цього етапу є: вдосконалення законодавчо-правової бази з питань охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів; розроблення і впровадження економічного механізму охорони довкілля і раціонального природокористування; створення системи досконалого, повного та адекватного контролю за екологічним станом довкілля з одночасним запровадженням елементів комплексного міжвідомчого екологічного моніторингу; здійснення першочергових заходів для стабілізації стану довкілля; розроблення і впровадження програм екологічної освіти, виховання та екоінформування населення.

На другому етапі (протягом 10 — 15 років, починаючи з 1998 року) планується розробити і розпочати реалізацію комплексних програм, орієнтованих на досягнення балансу між рівнями шкідливого впливу на довкілля і його здатністю до відновлення. Основними завданнями цього етапу є: оптимізація структури природокористування; екологічно орієнтована структурна перебудова економіки; розроблення і впровадження в Україні системи державного моніторингу довкілля, створення системи аналізу екологічної ситуації, прогнозування, планування і здійснення запобіжних заходів щодо ймовірних чинників шкідливого впливу.

На третьому етапі планується створити систему державного управління за використанням природних ресурсів, регулюванням техногенного впливу на довкілля як основу управління сталим розвитком суспільства. Основними завданнями цього етапу є: подальший розвиток системи державного моніторингу навколишнього природного середовища, створення автоматизованої системи оцінки екологічних ситуацій, прогнозування шкідливого впливу на довкілля, планування дій у надзвичайних ситуаціях на основі оцінок і сценаріїв розвитку подій; належна координація раціонального використання природного та соціально-економічного потенціалу з урахуванням екологічних чинників на засадах сталого розвитку.

Внаслідок реалізації Основних напрямів державної екологічної політики буде створено систему екологічно збалансованого управління розвитком суспільства, яка стимулюватиме відновлення природних властивостей довкілля, компетентного регулювання використання природних ресурсів та розвиток продуктивних сил країни. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України покладає значних зусиль щодо вдосконалення нормативно-правової бази, спрямованої на формування механізмів та забезпечення реалізації державної природоохоронної політики, виконання заходів, передбачених Програмою інтеграцію України до Європейського Союзу.

Так, протягом останніх років прийнято Закони "Про Загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами", "Про об‘єкти підвищення безпеки", "Про внесення змін та доповнень до водного кодексу України", "Про Загальнодержавну програму формування національної мережі України на 2001-2015 роки", законзакону України "Про охорону атмосферного повітря" тощо. Підготовлено та внесено на розгляд Верховної Ради України проекти Законів України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відходів", "Про екологічний аудит", "Про заборону ввезення і реалізації на території України етилованого бензину та свинцевих добавок до бензину".

Крім того, здійснюються заходи передбачені Розділом 11 Програми інтеграції України до ЄС "Якість життя та навколишнього природного середовища", зокрема щодо підготовки таких проектів законів, як проект Закону України "Про екологічну (природно-техногенну) безпеку", проект закону України "Про екологічну реабілітацію територій", проект закону України "Про приєднання України до Роттердамської конвенції про процедуру попередньої обґрунтованої згоди стосовно окремих небезпечних хімічних речовин в міжнародній торгівлі", проект закону України "Про ратифікацію Стокгольмської Конвенції про стійкі органічні забруднювачі", проект закону "Про приєднання України до Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття" інші.

Висновки

мир та співпраця між народами та державами, спільність багатьох проблем, єдність та неподільність Землі спричиняють необхідність більш тісної міжнародної економічної, культурної та екологічної співпраці. Такі глобальні проблеми як спасіння природи, збереження рідкісних видів тварин і рослин, очищення вод, повітря загострились у XX сторіччі, а на початку третього тисячоліття прийняли ще більш актуальний характер. Рішення всіх цих проблем потребує спільних зусиль всіх держав та більш повнішого взаєморозуміння між ними. Основним в наш час у сфері міжнародної співпраці щодо охорони навколишнього середовища є конкретні дії для запобігання забруднення рік, озер, морів та океанів; широкий обмін досвідом між країнами щодо збереження довкілля та щодо розробки екологічно чистих технологічних процесів та методів очищення промислових відходів; спільні дії по охороні та збільшення чисельності зникаючих видів рослин і тварин; спільні наукові дослідження, що стосуються всіх цих питань.

Збільшення кількості екологічних проблем викликало активну міжнародну співпрацю щодо їх вирішення, що можна простежити за кількістю конференцій, зустрічей, погоджень починаючи від початку минулого сторіччя та до нашого часу. Хоч всі негаразди ще не вирішені, але сааме усвідомлення великих проблем перед якими постало людство на початку XXІ сторіччя є також великим кроком вперед.

Важливим є і той факт, що небезпека, яка виникає в результаті забруднення навколишнього середовища, були створені міжнародним співтовариством порівняно недавно. До цього норми міжнародного права, які регулювали відносини держав в зв’язку з їх впливом на навколишнє середовище, в принципі регулювали експлуатацію ними природних ресурсів з метою її інтенсифікації.

Держави співпрацюють на різних рівнях, створюючи системи обміну інформацією, моніторингу та проводячи консультації з приводу переносу забруднюючих речовин — всі ці заходи можна назвати попереджуючою політикою. ЇЇ розробка та намагання відвернути чи зменшити значні шкідливі види впливу на навколишнє середовище має велике значення в сфері охорони навколишнього середовища.

Але на теперішній час ні одна країна не спроможна вирішити свої екологічні проблеми самостійно або співпрацюючи з декількома країнами. Потрібні чіткі узгоджені дії всіх країн, їх координація на міжнародно-правовій основі. Вирішення всіх цих проблем можливо лише на базі міжнародного співробітництва, що здійснюється на багатосторонній основі. Формами такого співробітництва є організація наукових та практичних зустрічей, створення міжнародних організацій; укладання офіційних договорів та угод, що координують спільні зусилля з охорони природи, а також діяльність міжнародних громадських партій та організацій ("зелених" та "екологістів). Безумовно, і нині різні країни мають неоднакові матеріальні можливості для виконання міжнародних угод. Зокрема, якщо інтелектуальний потенціал України здається достатнім для цього, то матеріальні можливості досить обмежені. І це не можна не враховувати плануючи і здійснюючи екополітичні заходи.

Українська держава з перших днів незалежності бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм та проектів. Міжнародне співробітництво у галузі охороні навколишнього природного середовища займає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України, воно здійснюється відповідно до пріоритетних напрямків, які забезпечують входження України в світовий правовий екологічний простір, втілення сучасної та гармонізованої з міжнародною науково-технічної політики та системи стандартів і нормативів, отримання технічної допомоги в галузі охорони навколишнього середовища, ядерної та радіаційної безпеки та раціонального використання природних ресурсів, вирішення проблем, пов’язаних з закриттям ЧАЕС, впровадження економічних інструментів природокористування, навчання персоналу, отримання інформації, баз даних та програмних продуктів в галузі охорони природного середовища. Україна як член ООН є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і разом з іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодо врятування нашої планети від екологічного лиха.

На сьогодні Україна є стороною 16 природоохоронних конвенцій глобального та регіонального зараз виконуються та знаходяться в стадії розробки понад 20 міжнародних довго — та короткотермінових програм та проектів у галузі екологічної безпеки на загальну суму близько 13 млн. доларів США. Головними інвесторами України в галузі охорони навколишнього середовища виступають США, Канада та країни Західної Європи.

Важливе значення для здійснення механізму залучення іноземних інвестицій має щорічний збір Європейського банку реконструкції та розвитку на якому Україна має дійсну нагоду отримати статус повноцінного партнера, приймати участь у глобальних проектах, а також реалізувати свої можливості. Найважливішим та першочерговим проектом є фінансування ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС та подальшого припинення її функціонування.

На межі третього тисячоліття екологічну ситуацію на Україні можна розглядати як кризову. Для її вирішення потрібні дуже значні фінансові, кваліфікаційні ресурси, значний відрізок часу. Все це повинно прискорюватись ефективними державними механізмами. Але всі ці властивості притаманні економічно розвинутим країнам, якою Україна не є.

список використаних джерел

1.Аграрне право України. — К., 1996.

2.Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки. — К.: Знання-Прес, 2002. — 332 с.

.Андрусевич Н.І. Правоверегулювання ЄС в галузі попередження зміни клімату // Вісник екологічної адвокатури. 2004. № 26.

.Балашенко С.А., Макарова Т.И. Международно-правовая охрана окружающей среды и права человека. — Минск, 1999.

.Білявський, Г.О. Основиекології: теорія та практикум [текст]: навчальний посібник / Г.О. Білявський, Л.І. Бутченко. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: Лібра, 2004. — 368 с.

.Богачов, В. Необхідність підвищення екологічної безпеки в Україні [текст] / В. Богачов // Економіст. — 2008. — №9. — С.12-14

.Бринчук М.М. Экологическое Право. — М.: Юристъ, 2002. — 688 с.

.Віденська конвенція про охорону озонового шару від 22 березня 1985 р. — Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. — 2-е вид., доп. — Львів.: Норма, 2002. — 416 с.40. закон.Глушкова, В.Г. Экономика природопользования [Текст]: учебное пособие / В.Г. Глушкова, С.В. Макар. — М.: Гардарика, 2007. — 448 с.

.Декларация Рио-де-Жанейро по окружающей среде и развитию от 14 июня 1992 г. — Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. — 2-е вид., доп. — Львів.: Норма, 2002. — 416 с.

.Джигирей, В.С. Основи екології та охорони навколишнього природного середовища. Екологія та охорона природи [текст]: навчальний посібник / В.С. Джигирей, В.М. Сторожук, Р.А. Яцюк; Мін-во освіти і науки України. — 2-е вид., доп. — Львів: Афіша, 2004. — 272 с.

.Діяльність уряду України в галузі екології // #»justify»>.Екологічне Право України/Попов В.К. та ін.; за ред. Попов В.К., Гетьман А.П. — Харків: Право, 2001. — 480 с.

.Екологічні основи природокористування [Текст]: навчальний посібник / Т.А. Сафранов. — 3-е вид., стереот. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 248 с.

.Екологічні проблеми в стратегії сталого розвитку // #»justify»>.Екологія [текст]: підручник / Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т. — К.: КНЕУ, 2005. — 371 с.

.Економічне співробітництво в Чорноморському регіоні // #»justify»>.Заверуха Н.М., Серебряков В.В., Скиба Ю.А., — Основи екології: Навчальний посібник — К., 2006.

.Запольський, А.К. Основи екології [текст]: підручник / А.К. Запольський, А.І. Салюк; ред.К.М. Ситник. — 3-е вид., стереот. — К.: Вища школа, 2005. — 382 с.

.Земельний Кодекс України

.Змінаклімату і Кіотський протокол // #»justify»>.Ісмаїлова Е.Ю., Трунцевскій Ю.В., Савич Н. Є. Екологічне Право. — М.: АТ "Центр ЮрИнфоР", 2003.

.Київська міська програма охорони навколишнього природного середовища на період 1999-2002 роки. — К., 2000.

.Киотский протокол к Рамочной конвенции Организации Объединенных Наций о изменении климата от 11 декабря 1997 г. — Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. — 2-е вид., доп. — Львів.: Норма, 2002. — 416 с.

.Кіотський протокол в Україні // #»justify»>.Колотило, Д.М. Екологія і економіка [текст]: навчальний посібник / Д.М. Колотило; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т. — 2-е вид. доп. і перероб. — К.: КНЕУ, 2005. — 576 с.

.Конвенція про оцінку впливу на навколишнє природне середовище в транскордонному контексті від 25 лютого 1991 р. — Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. — 2-е вид., доп. — Львів.: Норма, 2002. — 416 с.

.КонституціяУкраїни 1996 року.

.Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж. Актуальні проблеми права навколишнього середовища. — Львів, 2002. — 336 с.

.Лебедева М.И., Анкудимова И.А. — Экология. — Тамбов, 2002

.Марченко Ю.В. О роли и месте ООН в системе международного природоохрнного сотрудничества // Белорусский журнал международного права и международных отношений. — 1999. — № 2

.Микієвич М.М., Андрусевич Н.І., Будякова Т.О. Європейське Право навколишнього середовища. Навчальний посібник., Львів, 2004. — 256 с.

.Науково-технічний журнал "Захист навколишнього середовища "

.Никаноров А.М., Хоружая Т.А. Глобальная экология: Учебное пособие. — М.: ПРИОР, 2000. — 285 с.

.Николайкин Н.И., Николайкина Н.Е., Мелехова О.П. — Экология: Учеб. для вузов — М., 2004.

.Основи екології [текст]: навчально-методичнийпосібник /; сост.: Б.О. Дадашев, В.П. Гордієнко; УАБС НБУ. — Суми: УАБС НБУ, 2006. — 122 с.

.Основи екології. Екологічна економіка та управління природокористування [текст]: підручник / Л.Г. Мельник. — Суми: Університетська книга, 2006. — 759 с.

.Правдюк, Н.Л. Екологічний аудит як інструмент управління природокористуванням [текст] / Н.Л. Правдюк // Вісник Сумського національного аграрного університету. — 2007. — №4. — C.299-304

.Про екологічну експертизу: закон.Про охорону атмосферного повітря: закон.Про охорону навколишнього природного середовища: закон.Про природно-заповідний фонд України: закон.Про тваринний світ: закон.Про форми власності на землю: Закон України від 30 01 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 18. — Ст.225.

.Проект Протокола по стратегической экологической оценке к Конвенции об оценке воздействия на окружающую среду в трансграничном контексте. — [Цит. 2003, 15 травня]. — Доступний з: #»justify»>.протокол 1984 року про довгострокове фінансування Спільної програми моніторингу і оцінки переносу забруднювачі в повітря на великі відстані в Європі. Доступний з: #»justify»>.Рамкова конвенція Організації Обєднаних Націй про зміну кліматувід 9 травня 1992 р. — Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. — 2-е вид., доп. — Львів.: Норма, 2002. — 416 с.

.Регіональна економіка / За редакцією М.В. Степанова — М. Инфра-М, 2001. — 463с.

.Регіональна економіка [Tеxt]: курс лекцій. Модуль 2. Екологія / ДВНЗ "УАБС НБУ"; уклад.: Б.А. Дадашев, В.В. Обливанцов, В.П. Гордієнко. — Суми: ДВНЗ "УАБС НБУ", 2008. — 123 с.

.Синяєва, Л.В. Екологічні проблеми України та шляхи їх вирішення [текст] / Л.В. Синяєва, Р.І. Олексенко, І.М. Плаксіна // Скопин А. Ю.

.Угода між Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та Міністерством охорони навколишнього середовища, природних ресурсів і лісового господарства Республіки Польщі про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища 1992 року.

.Українська екологічна енциклопедія [текст] / Міжнародна економічна фундація, Ін-т українознавства мін-ва освіти і науки України; ред.Р.С. Дяків. — Вид.2-ге. — К.: МЕФ, 2006. — 808 с.

.Царенко, О.М. Основи екології та економіка природокористування [текст]: навчальний посібник / О.М. Царенко, О.О. Нєсвєтов, М.О. Кадацький. — 2-е вид., стереот. — Суми: Університетська книга, 2004. — 400 с.

Учебная работа. Роль і суть співпраці України з міжнародними організаціями у галузі охорони навколишнього середовища