Учебная работа. Процессы и механизмы евразийской интеграции в контексте задач внешней политики России с 1991 года по настоящее время
Процессы и механизмы евразийской интеграции в контексте задач внешней политики России с 1991 года по настоящее время
Класифікація країн, що розвиваються у світовій економіці
Хватов Ю. Ю.
Країни, що розвиваються представляють сьогодні найчис- леннішу і різноманітнішу групу країн у світовій економіці. Вони істотно розрізняються за валовим національним доходом на душу населення, розмірами економіки, географічному положенню, ступенем розвиненості ринкової інфраструктури, рівнем зовнішньої заборгованості і можливістю протистояти зовнішнім шокам. Різноманітність країн, що розвиваються викликає необхідність їх класифікації, як для аналітичних цілей, так і для вироблення диференційованого підходу з боку міжнародних організацій в їх операційній діяльності. міжнародний співтовариство допомога
Мета статті — аналіз основних підходів з боку глобальних міжнародних організацій (ООН, Міжнародний валютний фонд, Світовий Аналіз останніх досліджень та публікацій. проблемам розвитку країн, що розвиваються присвячено значну кількість наукових праць як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Чимало вітчизняних авторів займалися проблемами функціонування економік країн, що розвиваються: Будкін В. С. [1], Климко Г. Н. [2], Козик В. В. [3], Резнікова Н. В. [4], Рогач О. І. [5], Румянцев А. П. [6], Філіпенко А. С. [7], Шнирков О. І. [8]. Проте проблема комплексної класифікації країн, що розвиваються глобальними міжнародними організаціями залишилась не вирішеною.
Найменш розвинені країни (Least Developed Countries, LDC). Термін «найменш розвинені країни» (НРК) офіційно використовується ООН починаючи з 1964 року. З самого початку, до них віднесли країни з дуже низьким рівнем доходу на душу населення і серйозними структурними проблемами економічного зростання. Для їх підтримки світове співтовариство погодилося докласти додаткових зусиль окрім тих, що застосовувалися для всіх країн, що розвиваються. Комітет з політики в галузі розвитку (Committee for Development Policy, CDP) став органом, офіційно уповноваженим Економічною і соціальною радою і Генеральною Асамблеєю Організації Обєднаних Націй, для вироблення рекомендацій, за якими країни повинні кваліфікуватися як НРК. Остаточне рішення про статус «найменш розвинутої країни» приймає Генеральна Асамблея ООН. Починаючи з 1991 року комітет публікує регулярні трирічні огляди, присвячені проблемам, з якими стикаються НРК.
В 1971 році були визначені три критерії для класифікації країн в якості НРК:
ВВП на душу населення;
частка обробної промисловості в ВВП;
рівень грамотності дорослого населення.
З того часу, критерії удосконалювалися протягом багатьох років (зараз діє вже шоста редакція). Сучасні критерії полягають у наступному:
рівень валового національного доходу (ВНД) на душу населення за методом Світового банку;
індекс людських активів (Human Asset Index , HAI), що вимірює рівень розвитку людського капіталу і розраховуєтеся на основі чотирьох рівнозважених показників (відсоток населення, яке потерпає від недоїдання, рівень дитячої смертності, рівень середньої освіти населення і рівень грамотності дорослого населення);
індекс економічної уразливості (Economic Vulnerability Index, EVI), що вимірює вразливість країни до зовнішніх економічних та екологічних потрясінь і розраховуєтеся на основі 8 різнозважених показників [9, с.4]. Крім того, для внесення до списку НРК потрібна згода самої країни. Починаючи з 1991 року комітет не включає до списку НРК країни з населенням понад 75 мільйонів людей.
З моменту створення групи, число НРК майже подвоїлось: з 25 в 1971 році до 48 у 2016. список виріс за рахунок того, що ряд країн отримали незалежність і зіткнулися з серйозними проблемами, які були, в деяких випадках, повязані з руйнівними наслідками воєн і конфліктів (Еритрея, Південний Судан і Східний Тимор), а в інших — з тривалим погіршенням економічних умов (Ангола, Ліберія та Сенегал). Три країни: Гана, Папуа-Нова Гвінея і Зімбабве були рекомендовані Комітетом для отримання статусу НРК, але відмовилися від включення в список. Першою країною, яка вийшла з групи НРК в 1994 році була Ботсвана, за нею пішли Кабо-Верде (2007) Мальдівські острови (2011) і Самоа (2014). зараз номинантами на виключення з групи НРК є Вануату (2017), Екваторіальна Гвінея (2017) і Ангола (2021). З 48 країн більше 70% розташовані в Африці, 13 країн в Азії і Океанії і лише одна країна в Латинській Америці (Гаїті).
Країни, що належать до категорії НРК мають доступ до ряду заходів підтримки, які виходять за рамки тих, що доступні для інших країн, що розвиваються. При підготовці списку НРК в 1971 році було вказано на необхідність збалансованого підходу, що охоплює як соціальні так і економічні перешкоди на шляху сталого розвитку. Були запропоновані три основні напрями підтримки:
технічне співробітництво;
фінансова допомога на пільгових умовах;
міжнародні торговельні заходи.
Механізм координації міжнародного співробітництва за для підтримки НРК був розроблений в чотирьох програмах дій для цих країн під егідою ООН. Кожна програма охоплювала період в 10 років, а остання була прийнята в Стамбулі в 2011 році.
преференційного доступу до ринків;
диференційованого режиму щодо їх зобовязань (підвищена гнучкість для НРК правил і норм, що регулюють торговельні заходи; більш тривалі перехідні періоди; технічна підтримка, повязана зі створенням торгівельного потенціалу).
Преференційний доступ до ринків дає можливість експортерам сплачувати більш низькі тарифи або мати взагалі безмитний і безквотовий (DFQF) доступ до ринків третіх країн.
Незважаючи не те, що в даний час більшість розвинених країн пропонують НРК майже вільній доступ до своїх ринків (в середньому 84% експорту товарів з НРК здійснюється без мит і квот, за винятком зброї і нафти), НРК продовжують відчувати перешкоди з боку правил походження товарів і нетарифних барєрів. Крім того, важливість пільгового доступу НРК до ринків третіх країн піддається ерозії, так як зниження тарифів є загальною тенденцією розвитку міжнародної торгівлі.
Офіційна допомога розвитку (ODA) для НРК надається переважно на двосторонній основі країнами-донорами, які є членами Комітету сприяння розвитку Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD/DAC). У Стамбульській Декларації та Програмі дій для НРК на 2011-2020 роки, країни-донори OECD/DAC підтвердили свої зобовязання щодо НРК і погодилися надати від 0,15 до 0,20% свого ВНД в якості допомоги цій групі країн. У 2013 році загальний обсяг допомоги НРК з боку країн OECD/DAC склав близько $ 44,5 млрд., що відповідає 0,10% від сукупного ВНД цієї групи країн, а попередні оцінки за 2014 рік вказують на зниження обсягу двосторонньої допомоги до $ 38 млрд., що відповідає 0,09% ВНД [1, с. 25]. У 2014 році тільки 8 з 30 країн членів OECD/DAC досягли цільового рівня в 0,15% (Бельгія, Данія, Фінляндія, Ірландія, Люксембург, Норвегія, Швеція і Велика Британія), а більше половини коштів отримали 8 з 48 країн (Афганістан, Ефіопія, Південний Судан, Танзанія, Мозамбік, Бангладеш, Мянма і Демократична Республіка Конго) [10, с. 154].
Більшість офіційної допомоги розвитку для НРК видається у вигляді грантів. У 20112012 роках, доля грантів в загальному обсязі допомоги досягла 99,3% [11].
Комітет з політики в галузі розвитку ООН, в рамках проекту з підвищення потенціалу НРК в доступі до міжнародних заходів підтримки, створив спеціалізований інформаційний портал [12]. Кілька організацій системи ООН (ЮНКТАД, Всесвітня метеорологічна організація, Рамкова конвенція ООН про зміну клімату) приділяють особливу увагу проблемам розвитку НРК та розробили конкретні ініціативи в інтересах НРК, з використанням різних форм підтримки. Координує і контролює цю діяльність Канцелярія Високого представника ООН по найменш розвиненим країнам, країнам, що розвиваються і які не мають виходу до моря, та малим острівним державам, що розвиваються.
Країни, що розвиваються і які не мають виходу до моря. Відсутність територіального доступу до моря, віддаленість та ізольованість від світових ринків і висока вартість транзиту, за рахунок додаткових пунктів перетину кордону, накладають серйозні обмеження на соціально-економічний розвиток краї, що не мають виходу до моря. Середня вартість експорту контейнера для цих країн, оцінюється в $3204, в порівнянні з $1268 для транзитних країн [13].
До цей категорії відносять 32 країни з населенням більше 470 млн. людей: 16 розташовані в Африці, 10 в Азії, 4 в Європі (Вірменія, Азербайджан, Македонія, Молдова), та Болівія і Парагвай в Південній Америці. Крім того, половина з них класифікуються ще і як найменш розвинені країни. Дві третини цих країн мають ВВП на душу населення значно нижче $ 1000. Середня відстань від моря становить 1370 км. Найбільшу відстань від моря мають Казахстан (3750 км) і Киргизстан (3600 км), а Молдова (170 км) і Свазіленд (193 км) розташовані найближче. В період з 2003 по 2012 рік обєм офіційної допомоги цим країнам збільшився більше ніж в 2 рази (з $12,2 млрд. до $25,9 млрд.), що для половини країн дорівнює більш ніж 20% їх бюджетних витрат.
Спрощення процедур торгівлі є однією з областей, в яких з 2004 по 2014 рік було досягнуто значного прогресу. Важливим кроком до створення загальної глобальної платформи по сприянню розвитку торгівлі стало прийняття в 2013 році на 9-й Конференції міністрів СОТ Угоди про спрощення процедур торгівлі. В Угоді викладається ряд заходів, спрямованих на прискорення проходження товарів через кордони, включаючи забезпечення свободи транзиту. Вступ в силу цієї угоди дозволить країнам, що розвиваються і які не мають виходу до моря знизити зовнішньоторговельних витрати в середньому на 15,4% [14, с.13]. В 2014 році на другій Конференції ООН по країнам, що розвиваються і які не мають виходу до моря була прийнята Віденська програма дій, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю в резолюції 69/137. У ряді країн за підтримки міжнародних організацій проводиться активна робота зі створення «комплексних прикордонних пунктів» (КПП), в яких реалізується принцип більш тісної співпраці між прикордонними відомствами. Найбільш яскравими прикладами є перехід «Чирунду» між Замбією і Зімбабве і перехід «Малаба» між Кенією і Угандою.
У 2015 році експорт товарів з країн, що розвиваються і які не мають виходу до моря, скоротився на 30% і склав $158 млрд. або 0,96%. світового експорту, що було викликано обвалом цін на сировинні товари і низьким рівнем попиту [14].
Малі острівні країни, що розвиваються (Small Island Developing States, SIDS). В 1992 Конференція ООН з навколишнього середовища в Ріо-де-Жанейро визнала в якості особливої групи малі острівні країни, що розвиваються. До неї ввійшли 38 держав-членів ООН і 20 асоційованих територій які, в наслідок свого географічного розташування, стикаються з унікальними соціальними, економічними та екологічними викликами. Ці країни розташовані в трьох географічних регіонах: Карибський басейн (29 країн), Тихий океан (20 країн) і Атлантичний океан, Індійський океан і Південно-Китайське море (9 країн). Девять цих країн класифікуються ще і як найменш розвинені країни. Близько 90% малих острівних держав, що розвиваються розташовані в тропіках — де частіше бувають такі суворі погодні явища, як урагани і повені. В 2007 році Світовий У 1994 році була прийняти Барбадоська програма дій, яку в 2005 році доповнила Маврикійська стратегія конкретних дії, що до досягнення сталого розвитку малими острівними державами. У 2014 році в Самоа пройшла третя Міжнародна конференція по малим острівним країнам, що розвиваються, з метою формування нового шляху для сталого розвитку цієї групи країн. Конференція визнала значні несприятливі наслідки від зміни клімату і підвищення рівня океану для малих острівних країн. Хоча багато з них (особливо Сінгапур) домоглися значних успіхів в досягненні сталого розвитку, їх невеликі розміри, віддаленість від ринків, зміни клімату, втрата біорізноманіття, та вузька ресурсна база роблять необхідним збереження їх особливого статусу [16]. Для координації зусиль світової спільноти щодо реалізації рішень конференції в Самоа, під егідою ООН був створений інформаційний портал «Платформа дій для малих острівних країн, що розвиваються» (SIDS Action Platform, www.sids2014.org)
Класифікація країн, що розвиваються Світовим банком (World Bank). У своїй операційній діяльності Світовий До першої групи належать країни, що мають можливість отримання кредитів від МБРР. На сьогоднішній день в цю групу входить 66 країн, у яких рівень ВНД на душу населення вище 1215$, але які, за оцінкою банку, ще не здатні підтримувати довгостроковий розвиток без подальшого фінансування МБРР. У цій групі виділяється підгрупа з 35 країн, які перевищили поріг в 7175$ ВНД на душу населення, визначений банком в якості порогового значення для початка процесу виключення країни зі списку одержувачів кредитів від МБРР. Цей процес не запускається автоматично при досягненні певного рівня доходу, тому в цю групу продовжують входити такі доволі розвинуті країни як Південна Корея, Бразилія, Мексика, Китай, Росія і навіть чотири країни ЄС (Болгарія, Польща, Румунія і Хорватія) [17]. Найбільшими одержувачами кредитів від МБРР в 2016 фінансовому році стали: Перу ($2850 млн.), Індія ($2820 млн.), Казахстан ($2058 млн.), Китай ($1982 млн.), Індонезія ($1700 млн.) і Україна ($1560 млн.) [18].
До другої групи належать країни, що мають можливість отримання коштів від Міжнародної асоціації розвитку (МАР), яка надає не тільки пільгові кредити (під 0-3,14% річних, на 24-40 років, з 5-10 річним пільговим періодом без сплати відсотків по кредиту), а ще й від 50 до 100% коштів у вигляді грантів. До цієї групи належать відносно бідні країни (ВНД на душу населення нижче щорічно оновлюваного порогу, 1215$ в 2016 фінансовому році) з недостатньою кредитоспроможністю. МАР також підтримує деякі малі острівні країни (з населенням менше 1,5 млн.), які мають ВНД вище встановленого рівня, але економіка яких уразлива від впливу зовнішніх факторів. зараз до цієї групи входять 59 країн, 34 з яких розташовані в Африці і лише одна в Європі (Косово). В різні роки групу залишили біля 30 країн, серед яких такі країни, як Чилі (1961), Південна Корея (1973), Туреччина (1973), Парагвай (1977), Китай (1999), Індонезія (2008), Індія (2014).
До третьої групи, яку називають змішаною (blended), відносяться 18 країн, що мають доступ до фінансування як МБРР, так і МАР. Ці країни позбавлені права на отримання грантів від МАР, однак мають можливість отримувати від неї кредити. Найбільшими одержувачами коштів від МАР в 2016 фінансовому році стали: Ефіопія ($1862 млн.), Вєтнам ($1670 млн.), Бангладеш ($1557 млн.), Пакистан ($1460 млн.), Нігерія ($1075 млн.) [18]. 15 грудня 2016 більш ніж 60 країн-донорів і позичальників на зустрічі в Джакарті домовились збільшити фінансування МАР до рекордних $75 млрд. протягом 2017-2020 років.
Класифікація країн, що розвиваються Міжнародним валютним фондом (МВФ, International Monetary Fund). МВФ, в аналітичних цілях, при публікації регулярного дослідження «Перспективи розвитку світової економіки» (The World Economic Outlook, WEO), з групи країн, що розвиваються виділяє країни з низьким доходом (low-income developing countries, LIDCs). У цю групу МВФ включив 59 країн з рівнем ВНД на душу населення менше, ніж дворазовий операційний поріг Міжнародної асоціації розвитку ($ 2390 в 2011 році за методом Світового банку «Атлас»).
У своїй операційній діяльності МВФ із групи країн, що розвиваються виділяє особливу групу з 69 країн, що мають доступ до створеного в 2010 році Трастового фонду скорочення бідності і сприяння економічному зростанню (Poverty Reduction and Growth Trust, PRGT), з пільговим механізмом кредитування (під 0-0,25% річних). До цієї групи входять:
55 країн з низьким доходом (LIDCs) за виключенням Болівії, Вєтнаму, Монголії і Нігерії, які залишили групу в жовтні 2015 року, а Зімбабве була виключена з групи за порушення своїх зобовязань перед МВФ;
Якщо порівняти цей список зі списком країн Світового банку, що мають можливість отримання коштів від Міжнародної асоціації розвитку (МАР), то виявиться майже їх повна тотожність, за виключенням Болівії, Вєтнаму, Зімбабве, Косово, Монголії, Нігерії, Пакистану і Шрі-Ланки, які не потрапили до списку МВФ.
Група найбідніших країн з великою заборгованістю (Heavily indebted poor countries, HIPC). Ця група країн виникла в 1996 році в рамках ініціативи Міжнародного валютного фонду і Світового банку по забезпеченню того, щоб жодна бідна країна не мала такого боргового тягаря, яким вона не могла би керувати. У цю групу було включено 39 країн (33 з яких знаходяться в Африці, на південь від Сахари, 5 — в Латинській Америці (Болівія, Гаїті, Гайана, Гондурас, Нікарагуа) і Афганістан — в Азії) з дуже низьким рівнем ВНД на душу населення, високим рівнем бідності, та таким рівнем зовнішнього боргу, який не може керуватися традиційними засобами.
Для того щоб отримати полегшення тягаря заборгованості, країна повинна відповідати наступним критеріям:
має право запозичувати у Міжнародної асоціації розвитку і Трастового фонду скорочення бідності і сприяння економічному зростанню;
стикається з таким рівнем зовнішнього боргу, який не може бути зменшений за допомогою традиційних механізмів;
прийняла і виконала узгоджену з МВФ і Світовим банком програму реформ;
розробила і впровадила стратегію скорочення бідності.
На початок 2017 року всі країни, крім Сомалі, Судану та Еритреї виконали ці умови і отримали повне списання зовнішнього боргу з боку МВФ, Світового банку, країн-членів Паризького клубу та ряду інших кредиторів. Як наслідок, в період з 2001 по 2014 рік витрати цих 36 країн на обслуговування зовнішнього боргу скоротилася приблизно на 1,8% ВВП. Переговори з іншими кредиторами, на яких припадало близько 27% загального обсягу заборгованості країн HIPC, тривають. [20].
Класифікація країн, що розвиваються, прийнята компаніями, що спеціалізуються на аналізі фінансових ринків (MSCI, FTSE Russell, Standard & Poors). Ця класифікація стосується тільки тих країн, які мають відносно розвинуті фондові ринки. Серед них виділяють країни з ринками, що формуються (emerging markets) і країни з «граничними» або найменш розвинутими ринками (frontier markets). В основі такого поділу лежать такі критерії, як: обсяг капіталізації фондового ринку країни, її кредитний рейтинг, рівень інфляції, відкритість валютного ринку, відсутність суттєвих обмежень для зарубіжних інвесторів і т. д. Переважна більшість компаній, що спеціалізуються на аналізі фінансових ринків, до країн з ринками, що формуються (emerging markets) відносять 22 країни: 5 країн Південної Америки (Бразилія, Колумбія, Мексика, Перу, Чилі), 7 країн Азії (Індія, Індонезія, Китай, Малайзія, Тайланд, Тайвань, Філіппіни) и 10 країн EMEA (Греція, Єгипет, Катар, ОАЄ, ПАР, Польща, Росія, Туреччина, Угорщина, Чехія). При цьому,
Греція, Угорщина і Чехія вже входили до групи країн з розвиненими ринками, але були виключені з неї в силу різних обставин. До групи «граничних» ринків (frontier markets) зазвичай відносять Україну і ще від 30 до 50 країн світу.
Враховуючи велику кількість різних критеріїв при групуванні країн, що розвиваються, їх можливо поділити на наступні підгрупи:
Найбільш розвинені країни з ринками, що формуються (emerging markets): це група з 20-25 країн, які мають деякі характеристики розвинених економік, але ще повністю не відповідають їх стандартам, однак можуть стати розвиненими країнами в недалекому майбутньому.
Найменш розвинені країни: це група з 70-80 країн з низьким рівнем доходів, високим рівнем бідності, які мають необхідність в пільговому фінансуванні з боку таких міжнародних організацій, як МВФ та Світовий Країни з середнім рівнем доходів і слаборозвиненими фінансовими ринками (frontier markets), куди входить решта (близько 50) країн, що розвиваються.
список використаних джерел
1.Світова економіка: Підручник / А. С. Філіпенко, В. С, Будкін, О. І. Рогач та ін. — К. : Либідь, 2007. — 640 с.
2.Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / [Під ред. Г. Н. Климко, В. П. Нестеренко]. — К. : Вища школа, 1999. — 743 с.
3.Козик В. В. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини / В. В. Козик та ін. — К. : Знання-Прес, 2003. — 407 с.
4.Резнікова Н. В. Глобальна економічна взаємозалежність: сучасна парадигма та детермінанти модифікації / Н .В. Резнікова. — К. : Видавництво ТОВ «ВІСТКА», 2013. 456 с
5.Світова економіка: навчальний посібник / О. І. Рогач, О. Ю. Анісімова, В. Є. Намонюк. К. : Видавництво ІМВ, 2014. — 288 с.
7.Філіпенко А. С. Міжнародні економічні відносини: теорія / А. С. Філіпенко. — К. : Ли- бідь, 2008. — 408 с.
8.Рогач О. І., Шнирков О. І. Країни, що розвиваються, і транснаціоналізація світової економіки: Навчальний посібник / О. І. Рогач, О. І. Ширков. — К. : Видавництво «Київський університет», 1998. — 140 с.
9.Handbook on the Least Developed Country Category: Inclusion, Graduation and Special Support Measures. Second edition/UN, 2015. — 98 p.
10.Development Co-operation Report 2016: The Sustainable Development Goals as Business Opportunities / OECDpublishing. 2016. — 320 p.
11.MDG Gap Task Force Report 2014 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: HTTP://www. un.org/en/development/desa/policy/mdg_gap/mdg_gap2014/2014GAP_FULL_EN.pdf.
12.Support Measures Portal for LDC [Електронний ресурс]. — Режим доступу: HTTP://esango. un.org/ldcportal/home.
.Vienna Programme of Action for Landlocked Developing Countries for the Decade 20142024. The second United Nations Conference on Landlocked Developing Countries, [Електронний ресурс]. — Режим доступу: HTTP://www.lldc2conference.org/custom-content/ uploads/2014/11/Vienna-Programme-of-Action1.pdf.
.Implementation of the Vienna Programme of Action for Landlocked Developing Countries for the Decade 2014-2024 Report of the Secretary-General [Електронний ресурс]. — Режим доступу: HTTP://www.un.org/ga/search/view_doc.asp?symbol=A/71/313.
.Insurance Journal [Електронний ресурс]. — Режим доступу: HTTP://www.insurancejour- nal.com/news/international/2016/04/18/405671.htm.
.Small island developing states in numbers climate change edition 2015 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: HTTP://unohrlls.org/custom-content/uploads/2015/12/SIDS-IN- NUMBERS-CLIMATE-CHANGE-EDITION_2015.pdf.
.The World Bank Operational Policies Manual [Електронний ресурс]. — Режим доступу: HTTP://siteresources.worldbank.org/OPSMANUAL/Attachments/23676675/OP310_An- nexD_June2015.pdf.
.The World Bank Annual Report 2016 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: HTTP:// www.worldbank.org/en/about/annual-report
.List of countries eligible to access the PRGT [Електронний ресурс]. — Режим доступу: HTTP://www.imf.org/external/np/exr/key/pdf/PRGTEligibleCountries.pdf.
.Debt Relief Under the Heavily Indebted Poor Countries (HIPC) Initiative: IMF Factsheet [Електронний ресурс]. — Режим доступу: HTTP://www.imf.org/About/Factsheets/Sheets/ 2016/08/01/16/11/Debt-Relief-Under-the-Heavily-Indebted-Poor-Countries- Initiative?pdf=1.
.MSCI Annual Market Classification Review [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.msci.com/market-classification
.S&P Global BMI, S&P/IFCI Methodology [Електронний ресурс]. — Режим доступу: us.spindices.com/documents/methodologies/methodology-sp-global-bmi-sp-ifci- indices.pdf.
.FTSE Developed Index [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.ftse.com/Ana- lytics/FactSheets/Home/DownloadSingleIssue?issueName=AWD.
