Учебная работа. Національна модель економічного розвитку Китаю

Національна модель економічного розвитку Китаю

Курсова робота на тему:

Національна модель економічного розвитку Китаю

План

Вступ

. Теоретичні засади дослідження національний моделей економічного розвитку країн

.1 Сутність національних моделей економічного розвитку країн

.2 Азійські моделі економічного розвитку

. Національна модель економічного розвитку КНР

.1 Особливості трансформації економіки Китаю

.2 Бенчмаркінг інноваційного розвитку Китаю

. Пріоритетні напрями розвитку КНР

.1 Стратегічні шляхи підвищення конкурентоспроможності Китаю

.2 Технологічне лідерство Китаю

Висновки

Використана література

Вступ

Актуальність дослідження. Виникнувши в 1949 р., сучасна Китайська Народна Республіка пройшла через ряд драматичних етапів у своїй історії, включаючи руйнівну «культурну революцію», щоб в кінці 1970-х рр.. розпочати внутрішні соціально-економічні реформи, які на початку 2000-х рр.. вивели країну на траєкторію одного з лідерів світового економічного розвитку. Стрімке економічне зростання Китаю, його прискорена інтеграція в світову економіку і, як наслідок, сьогодення і майбутнє вплив на міжнародні відносини зробили аналіз ролі КНР у світовій політиці та економіці в останні роки дуже актуальною дослідною темою. Китай змінює світову конфігурацію співвідношення сил, що склалася політичну та економічну ієрархію країн. У нашій країні Китай сприймається майже виключно як країна, надзвичайно вдало проводить ринкові реформи і демонструє видатний приклад динамічного розвитку. Враховуючи зростання впливу Китаю на міжнародній арені, а також його істотний вплив на розвиток світової економіки, можна стверджувати про актуальність теми роботи. Посилення ролі країн Азії, а особливо, Китаю у світовому господарстві не може залишитись поза увагою. Китайська економіка стає потенційним лідером на світовій арені та має доволі значний вплив як на окремі країни, так і на світове господарство в цілому. Тому, зважаючи на недостатнє дослідження даної теми, необхідно говорити про її актуальність в сучасних умовах зростання китайської економіки та поширення її впливу на інші країни світу.

КНР — одна з великих світових держав. Країна входить до ядерного клубу, запускає космічні апарати, є постійним членом Ради Безпеки ООН. Китай забезпечений величезними ресурсами. Кожна п’ята людина на Землі — китаєць. Китай є найбільшим у світі виробником зерна, м’яса, овочів і фруктів, олова, вугілля, бавовни. Крім того, КНР входить в п’ятірку найбільших світових виробників свинцю, цинку, алюмінію, нікелю і деревини. На території КНР ведеться видобуток нафти, газу, рідко -земельних металів (молібден, ванадій, сурма), урану. Китай займає перше місце у світі за розміром гідроенергетичних ресурсів. Економічна система КНР своєрідна тим, що являє собою ринкові відносинни під контролем комуністичної партії. Незважаючи на таку державну ідеологію, Китай є одним з лідерів за темпами економічного зростання. В даний час за деякими оцінками економіка КНР складає 45% економіки США.

Тим не менш зарахувати Китай до країн Великої Сімки поки передчасно. КНР відчуває нестачу власних технічних і фінансових можливостей для модернізації національної економіки. Характерними рисами моделі економічного розвитку КНР аж до кінця 1990-х років були дві особливості: високі темпи розвитку, переважно екстенсивний характер економічного зростання.

Обєктом дослідження роботи виступає економічне лідерство Китаю.

Предметом дослідження даної роботи є концептуально-методологічні засади та практичні підходи до визначення особливостей зовнішньоекономічного лідерства Китаю на світових ринках.

Методологічною базою для написання роботи виступає комплекс загальнонаукових методів, які стали основою дослідження експансії Китаю на світові ринки. Методологічний апарат дослідження складають: економіко-математичний підхід, історично-логічний, спеціальні економічні методи (структурного, дисперсійного, факторного аналізу), порівняльний та системно-структурний метод, а також метод аналізу та синтезу, кількісного та якісного аналізу, наукової індукції та дедукції. Крім того, статистичний та аналітичний методи використовувались для аналізу стану і динаміки розвитку економіки Китаю, а також для визначення її подальших перспектив.

Поряд з традиційними виробництвами отримали розвиток електронна промисловість, аерокосмічна, автомобілебудування. Успіхи в господарському розвитку багато в чому пов’язані з рішенням продовольчої проблеми. Це в свою чергу забезпечило значне поліпшення становища селян, особливо в південних провінціях країни, де реальні грошові доходи сільського населення зрівнялися з доходами городян. Елементом менталітету китайців стає думка про поступове перетворення Китаю в провідну економічну державу XXIв.

Подальші перспективи економічного розвитку Китаю та можливості його глобального економічного лідерства привертають увагу багатьох експертів, як вітчизняних так і зарубіжних. Важливу роль у теоретичному дослідженні проблематики сутності світового господарства в цілому відіграють праці таких вчених-економістів: Антонюка Л.Л., Авдокушина Е.Ф., Філіпенко А.С., Кіреєва А.П., Ніколаєвої І.П., а також інших дослідників — Кривенко К.Т., Савчука В.С., Бєляєва О.О., Ілларіонова А., Міхеєва В. Значний вклад у розкриття зазначеної проблематики зробив іноземний спеціаліст з питань дослідження ретроспективи китайської економіки — Ангус Медісон.

Метою роботи є наукове дослідження сучасних тенденцій та динаміки розвитку економіки Китаю, в умовах глобального лідерства країни та тлі поточних світових економічних процесів, визначення впливу економічного піднесення Китаю на світові ринки, а також моніторинг стану двосторонніх економічних відносин та їх перспектив.

Залежно від поставленої мети роботи необхідно вирішити ряд наступних завдань:

визначити теоретичні основи функціонування світового господарства;

розкрити методологічні підходи до систематизації країн світу;

відстежити історичний процес формування економічного розвитку Китаю;

здійснити аналітичну оцінку впливу зовнішньоекономічної експансії Китаю на світові ринки;

дослідити суть феномену конкурентоспроможності китайської економіки в умовах доступності ведення бізнесу.

1. Теоретичні засади дослідження національний моделей економічного розвитку країн

.1 Сутність національних моделей економічного розвитку країн

Економіка будь-якої країни може розглядатися як економічна система, яка складається із трьох основних елементів — продуктивних сил, виробничих відносин і господарського механізму. Складові економічної системи можуть перебувати у різному стані, їх розвиток може здійснюватися під впливом дії комплексу факторів матеріального та ідеологічного Ускладнення господарського життя потребувало розроблення найскладніших концепцій національної економіки. А. Сміт і його послідовники поставили перед собою завдання комплексного дослідження всієї системи національної економіки, проаналізувавши як внутрішні закономірності господарських явищ і процесів, так і їхні зовнішні прояви. Національну економіку розглянуто як сукупність окремих індивідуальних господарств, де діяльність кожного приносить користь не лише йому, але й суспільству у цілому. В основу функціонування національної економіки А. Сміт і його послідовники поклали принцип "laisser-faire", який передбачав невтручання держави у господарський процес[34;c.20].

практично в один і той же час Т. Мальтус, Д. Рікардо, Н В. Сеніор, Ж. Б. Сей, згодом Дж. Ст. Міль та інші розробили власні оригінальні теорії національної економіки, прагнучи ґрунтовніше й різнобічніше проаналізувати глибинні процеси господарського розвитку. Т. Мальтус звернув увагу на процес демографічного відтворення та його впливу на розвиток господарства країни, обґрунтував природний закон народонаселення. З його теоретичних підходів також випливає проблема циклічного розвитку національної економіки. Вчений довів, що може виникнути перевиробництво економічних благ через недостатній платоспроможний попит.

В основі економічної системи Д. Рікардо лежить теорія розподілу, в якій розглянуто взаємозв’язок заробітної плати, прибутку й ренти. Згідно з поглядами Д. Рікардо в національній економіці виникає серйозна проблема, оскільки зростання заробітної плати призводить до зменшення прибутків і тим самим до зникнення стимулів до нагромадження. Тому необхідно створити такі умови, які б сприяли збільшенню прибутків капіталістів, що забезпечувало б економічне зростання країни. Свою модель національної економіки вчений доповнив теорією зовнішньої торгівлі, в основі якої лежить принцип порівняльних переваг[32;c.11].

Модель національної економіки Ж. Б. Сея знаменувала перехід Франції до нового типу економічних відносин. У дослідженні національної економіки вчений керувався логічною схемою. Спочатку він розглядав процес виробництва й розробляв теорію трьох чинників виробництва, потім аналізував розподіл і споживання суспільного продукту. Ж. Б. Сей вказував, що промисловість поступово буде займати провідні позиції в структурі національної економіки, оскільки саме там формується капітал. Концепція національної економіки Ж. Б. Сея доповнювалась теорією ринків, згідно з якою кризи надвиробництва є неможливими, оскільки товари обмінюються на інші товари й виробництво одних зумовлює потребу в інших.

У праці Дж. Ст. Міля "Принципи політичної економії" проаналізовано вплив економічного прогресу на розвиток виробництва й розподіл. Новаторськими є підходи вченого до розгляду процесу виробництва, зокрема він зазначав, що капітал є основною умовою виробництва, що знаходить відображення в його основних законах. Дж. Ст. Міль зазначав, що тимчасово неінвестований капітал стримує розвиток, а додатково залучений сприяє створенню додаткових робочих місць. Його теорія національної економіки відображала тогочасні тенденції розвитку господарства в Англії, вчений не відкидав ідеї соціального самовдосконалення суспільства. Українські вчені також не залишили поза своєю увагою концепції і доктрини національної економіки, розроблені представниками класичного напряму в економічній науці. Про моделювання національної перспективи України на початку й в середині XIX ст. мова не йшла, оскільки територію нашої країни було поділено між двома імперіями, Російською і Австро-Угорською, проте, українські економісти-теоретики, які жили й працювали у цей час, мали патріотичні почуття. С. Десницький, навчаючись в університеті Глазго (Шотландія), став палким прихильником науки А. Сміта, його ідеї виклав при дослідженні власності і її впливу на господарський розвиток.

В сучасній економічній літературі типологізація країн світу завжди розглядають виходячи з поняття модель економіки, яке почало застосовуватися в системі суспільно-економічних наук в останній чверті ХХ ст., проте навіть і зараз не має загальноприйнятого тлумачення. В останні роки практично всі тлумачення дефініції «модель» зводяться в основному до двох пояснень. Перше з них визначає модель економіки як схематичний опис будь-якого явища чи процесу в суспільстві, друге — трактує як зразок, що слугує еталоном для відтворення(Рис.1.).

Рис.1. Моделі економічного розвитку країн

Поняття країнової моделі використовують лише у тому випадку, коли соціально-економічний і політичний розвиток національної держави демонструє упродовж тривалого періоду стабільність ключових параметрів, що закладені в її основу. Не менш важливим елементом є специфіка моделі, тобто перелік суттєвих структурних елементів, які відрізняють її від вже існуючих. Серед найбільш відомих визначень дефініції країнова модель зупинимось на тлумаченні В.П. Колесова та М.Н. Осьмової (2000), які стверджують, що країнова (регіональна, субрегіональна) модель економічного розвитку — це сукупність елементів, що формують цілісність національного господарства та механізм, який забезпечує тісний звязок та взаємодію цих елементів. За своїм характером вони є природними, технологічними, економічними, соціальними, соціокультурними, історичними[32;c,12].

Критерії, за якими оцінюють зміст моделі, є достатньо відомими: співвідношення форм влади; рівень розвитку суспільства та форми організації ринкового середовища у цілому та окремих його сфер; межи та методи державного впливу на економіку; мета та засоби економічної політики, що реалізується; джерела та масштаби фінансування економіки, рівень її інноваційності; ступінь відкритості економіки; динаміка, структура та управління зовнішньоекономічними звязками тощо. До цього нерідко додаються ще й макроекономічні показники, про які вже йшлася мова раніше[35;c.650].

Найважливішим елементом, який визначає можливості розвитку національних економік є продуктивні сили. З огляду на рівень розвитку продуктивних сил існує декілька класифікацій. Найбільш узагальненою з них є групування країн за досягнутим рівнем економічного розвитку, що розроблене ООН. Ця класифікація поділяє 160 країн світу по даним за 2010 р. на три групи:

розвинуті країни (35 країн);

країни з перехідною економікою — від командно-адміністративної до ринкової (18 країн);

країни, що розвиваються (107 країн).

Група розвинутих країн (developed economies) включає 27 країн-членів Європейського Союзу та три країни, які не входять у дане співтовариство (Ісландію, Норвегію і Швейцарію), а також п’ять найбільш потужних національних економік у інших частинах світу (Австралію, Канаду, Нову Зеландію, Сполучені Штати Америки, Японію). У цьому угрупуванні виокремлюється сім найрозвинутіших країн, так звана "велика сімка" (G7) — Велика Британія, Італія, Канада, Німеччина, Сполучені Штати Америки, Франція, Японія. Група розвинутих країн об‘єдналася у Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до складу якої нині входить 33 країни. За останні десять років до складу ОЕСР було прийнято Туреччину, Мексику, Ізраїль, Південну Корею[34;c.20].

До країн з перехідною економікою (economics in transition) входить 6 країн Південно-Східної Європи (Албанія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Хорватія, Чорногорія) та 12 країн на пострадянському просторі (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркме-ністан, Узбекистан, Україна).

Країни, що розвиваються (developing economies), утворюють найчисельніше угрупування і за методикою ООН виділяються по регіонам: 24 країни у Латинській Америці і Карибському регіоні, 51 країна у Африці, 13 країн у Східній Азії, 6 країн у Південній Азії і 13 країн у Західній Азії. За рівнем економічного розвитку ця група країн є досить нерівномірною. Поряд з недостатньо розвинутими країнами є дві підгрупи країн, які за рівнем ВВП на душу населення могли б входити до групи розвинутих країн. Перша з них — це нафтодобувні країни (Венесуела, Конго, Іран, Ірак, Лівія, Нігерія, Оман, об‘єднані Арабські Емірати та інші). Друга — це "нові індустріальні країни" (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Малайзія, Індонезія, Таїланд, Філіппіни, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі та інші). Деякі з цих країн, як зазначалось вище, прийняті до співтовариства розвинутих країн — ОЕСР[31;c.190].

З позиції стану розвитку продуктивних сил більш конкретною є класифікація за рівнем валового національного доходу (ВНД) на душу населення, яка також розроблена ООН. По даним за 2009 р. на основі Атласної методики Світового банку 160 країн світу було поділено на такі групи:

) країни з низьким доходом — 35 країн з доходом на душу населення, який не перевищує 995 дол.;

) а) 41 країна з доходом на душу населення від 996 до 3945 дол.;

б) 36 країн з доходом на душу населення від 3946 до 12195дол.;

) 48 країн з доходом на душу населення, який перевищує 12196дол.

Україна належить до групи країн з нижчим середнім доходом і її позиція не змінюється протягом усіх років незалежності. За цей період більшість країн на пострадянському просторі покращили своє становище. Групу країн з низьким доходом залишили наступні країни: Азербайджан перейшов до групи країн з середнім доходом, а Вірменія, Молдова і Туркменістан — до групи країн з нижчим середнім доходом, до групи країн з середнім доходом також приєдналися Білорусь, Казахстан, Латвія, Російська Федерація, а Естонія і Литва увійшли до складу країн з високим доходом.

Результативність функціонування продуктивних сил визначається технологіями. Відповідно, для кожної національної економіки є характерним домінування певних техніко-економічних укладів. В залежності від ступеня розвитку технологій розрізняють доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні економіки[32;c.10].

Доіндустріальна економіка базується на розвитку сільського і лісового господарства, полювання та рибальства. Визначальною ознакою доіндустріального суспільства є переважне використання ручної праці на основі простої кооперації.

Основою розвитку індустріальної економіки є використання машин, провідними галузями стають промисловість та будівництво. Для її структури є характерним домінування випуску товарів, тобто розвиток сфери матеріального виробництва.

Перехід до постіндустріальної економіки пов’язаний з принциповою зміною ролі людини у виробничому процесі. При машинному виробництві робітник брав безпосередню участь у виробничому процесі. У постіндустріальній економіці поряд з машиною з’являється управляюча система (комп‘ютер), що обмежує участь робітника у виробництві виконанням функцій регулювання і контролю. Розвиток матеріального виробництва у постіндустріальній економіці завдяки інформатизації, автоматизації і роботизації виробничих процесів відбувається на основі меншої кількості трудових ресурсів, що дає змогу використовувати більше працівників у сфері послуг. Постіндустріальна економіка характеризується поглибленням поділу праці, галузева спеціалізація доповнюється внутрішньогалузевою і подетальною, що приводить до підвищення у кінцевому продукті питомої ваги доданої вартості. У структурі постіндустріальної економіки визначальна роль належить сфері виробничих і невиробничих послуг (транспорт, зв’язок, торгівля, фінансово-кредитна діяльність, наука, освіта, ВВП США, Канади, Японії та більшості західноєвропейських країн становить 75-85 %[30;c.16].

Заслуговує на увагу класифікація країн за рівнем економічної свободи. газета Wall Street Journal і дослідницький центр Heritage Foundation розробили Індекс економічної свободи (ТЕС), який базується на 10 індексах (свободи бізнесу, свободи торгівлі, податкової свободи, свободи від уряду, грошової свободи, свободи інвестицій, фінансової свободи, захисту прав власності, свободи від корупції, свободи трудових відносин). Індекс вимірюється за шкалою від 0 до 100, при цьому показник 100 відповідає максимальній свободі, а 0, відповідно, мінімальній. По ІЕС усі країни поділяються на наступні групи:

країни з вільною економікою (з показником 80-100);

країни з переважно вільною економікою (з показником 70-79,9);

країни з помірно вільною економікою (з показником 60-69,9);

країни з переважно невільною економікою (з показником 50-59,9);

країни з невільною економікою (з показником 0-49,9).

По даним за 2011р. провідні позиції за ІЕС обіймали такі країни, як Гонконг (89,7), Сінгапур (87,2), Австралія (82,5), Нова Зеландія (82,3), Швейцарія (81,9), Канада (80,8), Ірландія (78,7), Данія (78,6), США (77,8). В цей же період на пострадянському просторі до країн з переважно вільною економікою були віднесені Естонія (75,2), Литва (71,3), Грузія (70,4), до країн з помірно вільною економікою — Вірменія (69,7), Латвія (65,8), Казахстан (62,1), Киргизстан (61,1), до країн з переважно невільною економікою — Азербайджан (59,7), Молдова (55,7), Таджикистан (53,5), Російська Федерація (50,5), до країн з невільною економікою — Білорусь (47,9), Узбекистан (45,8) і Україна (45,8)[29;c.40].

Найбільш розвинені країни, економіка яких визначається як постіндустріальна, по різному реалізують можливості ринкових відносин, їх державного регулювання. Відповідно, під впливом особливостей історичних, природо-кліматичних і соціально-економічних умов, а також національних традицій у цих країнах склалися свої ринкові моделі розвитку національних економік. Ринкові моделі розвинених країн відрізняються розмірами та співвідношенням державного і приватного секторів, виробничими і організаційно-управлінськими структурами, системами мотивації, критеріями ефективності, методами державного регулювання економіки. Відмінності моделей національних економік проявляються і у соціально-економічних наслідках функціонування ринкових відносин. Це стосується ступеня нерівномірності розподілу доходів, ролі бюджетного фінансування у вирішенні соціальних проблем. Остаточно моделі національних економік формуються як результат різних варіантів державної економічної політики[28;c.12].

.2 Азійські моделі економічного розвитку

Учасниками НІК другого покоління вважають, як правило, Малайзію, Таїланд, Індію; третього покоління — Кіпр, Туніс, Туреччину, Індонезію; четвертого — Філіппіни, південні провінції Китаю або увесь Китай. З’являються цілі зони "новоіндустріальності", полюси економічного зростання, вплив яких поширюється передовсім на найближче розташовані регіони[27;c.12].

Останнім часом, класифікуючи деякі НІК і постсоціалістичні країни, економісти використовують термін "ринки, що виникають (emerging markets). Ознаками зарахування у цю групу країн вважаються: показник рівня інфляції у середньому 5 % на рік і дохід на душу населення — 8160 дол. США.

За деякими важливими показниками економічного розвитку НІК виділяються не лише серед країн, що розвиваються, але й серед промислово розвинених держав.

З 1960 до 1993 р. 7 із 10 економік світу, що найбільше зростають, знаходилися у регіоні Східної та Південно-Східної Азії. Чотири "азіатські тигри" (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг) мали темпи зростання ВВП на душу населення у середньому 6 % на рік, водночас аналогічний показник у США зростав менше ніж на 2 % щорічно. Темпи зростання Малайзії у середньому становили понад 4 % на рік, а Індонезії трохи менше. У Китаї, найнаселенішій країні світу з більше ніж одним мільярдом жителів, відзначалося феноменальне зростання ВВП на душу населення, яке дорівнювало 8,1 % щорічно з 1978 р. Не менш феноменальним було зростання у Південній Кореї рівня середньої річної зарплати — від 80 дол. США у 1960 р. до 10 тис. дол. у 1996 p., тобто фактично протягом одного покоління — більше ніж у 100 разів[26;c.8].

У 1995 р. Бразилія вийшла на 10-те місце у світі за показниками економічного розвитку. За обсягом експорту автомобілів вона випереджає Італію.

Окремо треба згадати Сінгапур, який у 1995 р. першим з держав Південно-Східної Азії отримав статус "індустріально розвиненої". Це звання йому офіційно надане Організацією економічної співпраці та розвитку. Три десятиліття стабільного економічного зростання перетворили Сінгапур з невеликого порту в дев’яту країну в списку найбагатших країн світу за показником ВНП на душу населення. За умов політичної стабільності промисловість країни постійно зростала на 8,4 % щорічно, а її мешканець підвищив свій життєвий рівень у середньому в 7 разів. Щорічний дохід на душу населення у Сінгапурі в 1995 р. становив 22,3 тис. дол. США, що вище, ніж у Великобританії. За світовим рейтингом конкурентоспроможності економік у 2000 р. Сінгапур є другим серед 47 найпотужніших економік світу. Перші у цьому списку — Сполучені Штати Америки.

Серед НІК є й такі, які точніше можна назвати "нові індустріально-аграрні країни", у яких поряд з розвинутою промисловістю існує високорозвинене сільське господарство. Ця галузь економіки таких країн, як Малайзія, Таїланд, Аргентина, Бразилія, має сучасну базу розвитку і високий показник експортності деяких видів сільськогосподарської продукції.

Повніший аналіз ситуації у "нових індустріальних країнах" Пів-денно-Східної Азії вимагає зосередження уваги ще на деяких факторах економічного зростання, специфічних для регіону, та на тій ситуації, що склалася тут наприкінці 90-х років[25;c.213].

Довготривалий успіх економічного зростання азіатських НІК дав змогу виділити важливі складові раціональної стратегії розвитку цих країн. Серед них, окрім вже зазначеної експортоорієнтованої політики, обмежена роль уряду, увага до людського та фізичного капіталу. Ще одним фактором цієї стратегії стало розуміння того, що розвиток не повинен супроводжуватися значними відмінностями у доходах населення.

Розвиток людського капіталу зробив вирішальний внесок в економічний успіх Азії. Економіки регіону інвестували кошти у загальну початкову та середню освіту, одночасно розвиваючи свій науковий та інженерний потенціал. У результаті місцева робоча сила пристосована до роботи з щораз складнішими виробничими процесами, що й дало змогу цим країнам рухатися до складніших сучасних технологій. Особливо важливим аспектом їхньої освітньої стратегії стала увага до освіти жінок поряд з освітою чоловіків.

Інвестиції у фізичний капітал також зробили значний внесок в економічний розвиток "нових індустріальних країн" Південно-Східної Азії. Найпозитивнішим моментом є те, що ці інвестиції були здебільшого внутрішніми за рахунок високої норми внутрішніх заощаджень. Деякі зі східно-азіатських економік мали норму сукупних заощаджень, більшу за ЗО % ВВП. У Китаї, наприклад, сьогодні цей показник становить 33 % і є одним із найвищих у світі[24;c.20].

Роль уряду в багатьох східно-азіатських економіках зводилася до доповнення ринку та забезпечення ефективності його функціонування. Тобто загалом вона була обмеженою, більшою мірою у Гонконзі й на Тайвані, меншою — у Південній Кореї та Сінгапурі-Саме за допомогою урядів встановлені тут торговельні режими були зовнішньоорієнтованими, завдяки чому країни досягли позитивних сальдо платіжних балансів. Уряди також контролювали підтримання макроекономічної стабільності, уникаючи високої інфляції та безробіття. Загалом урядові видатки азіатських "тигрів" становили 15 % ВНП.

Досвід зростання "нових індустріальних країн" Південно-Східної Азії продемонстрував на практиці прямий зв’язок між зростанням і рівністю у доходах. Традиційні теорії стверджували, що нерівність потрібна для стимулювання економічного зростання, бо останнє вимагає заощаджень, а багаті заощаджують більше, ніж бідні. У таких теоріях також доводилося, що нерівність збільшується на ранніх стадіях зростання, коли розрив у доходах з’являється між робітниками у новому промисловому секторі й тими, хто залишився у традиційному аграрному. І зрештою, бідні повинні виграти від національного зростання[23;c.14].

І ще одна закономірність розвитку — показник зрілості економіки НІК — це те, що у найрозвиненіших з них виникли ТНК, які за масштабами своїх операцій не поступаються транснаціональним компаніям з промислово розвинених країн. 5 ТНК з "нових індустріальних країн" входять у групу перших 68 ("ДЕУ" у цьому списку — 23-тя). А усього 33 ТНК з країн, що розвиваються, переважно з НІК, досягли обсягу продажу більше ніж 1 млрд дол. США.

Отож, результати економічного зростання "нових індустріальних країн" вражають, особливо якщо врахувати термін, протягом якого вони досягнуті. Але саме це бурхливе зростання азіатських НІК спричинило у 1997 р. виникнення кризових явищ, передовсім у фінансово-кредитній сфері. Зазначена криза почалася в Індонезії, де вона проходила найважче. Пізніше вона продовжилася у Таїланді, Малайзії, Південній Кореї та трохи меншою мірою у Тайвані й Гонконзі. У другій половині 1998 р. це явище в економічній літературі отримало назву "обвал фінансових ринків Азії". Криза зачепила не лише фінансову сферу. За перші 7 місяців 1998 р. обсяг промислового виробництва у Таїланді впав на 21 %, у Малайзії за 1-й квартал 1998 р. цей показник зменшився на 2 % порівняно з аналогічним періодом у 1997 р. В Індонезії падіння ВВП за перший квартал 1998 р. становило 8 %, національна валюта країни — рупія втратила до цього часу 80 % своєї вартості стосовно долара, в кінці року інфляція становила 85 %. У країні спостерігається значне зниження реальних доходів. Кількість населення, що є бідним (у місті це люди з доходами менш ніж 15 дол. США у місяць на людину, у селі — менше за 12 дол. на людину), зросла з 11 % від загальної кількості, як це було до кризи, до майже 50 %. Механізм, який пояснює причини виникнення кризи загалом з незначними відхиленнями по країнах, описує така схема: значне економічне зростання економік Південно-Східної Азії супроводжувалося ще значнішим збільшенням позик[21;c.4].

китай модель економічний розвиток

2. Національна модель економічного розвитку КНР

.1 Особливості трансформації економіки Китаю

Для того щоб більше зрозуміти розвиток економічної думки в Китаї виділимо найважливіші обставини його цивілізаційного розвитку.

По-перше область збігів з цінностями Заходу в його минулої індустріальної та науково- технічної еволюції вже достатньо широка і продовжує розширюватися на макро- і макрорівнях. Так звана специфіка Китаю пов’язана насамперед з високою роллю держави, яка, в свою чергу виводиться з " відсталості " країни, структурних особливостей її економіки, значної частки агросфери, багатовікових традицій і т.п. Тому " специфічне цивілізаційне " правомірно відшукувати в особливостях державної політики та соціальної сфери[30;c.16].

По-друге багато сучасних цінностей визначаються в дусі китайських традицій — у вигляді простих афористичних формул, що позначають дуже довгі процеси, статичні і багатостатичні динамічні стани (наприклад" рішення виток — мета, реформи — кошти, стабільність — гарантія", " покидати землеробство, не розлучатися з селом"). Тому в сучасному Китаї дуже поширені " змішані" соціально-економічні форми: селянин — робітник наполовину міський житель, " червоний" капіталіст, " Менеджеродного боку, традиції, з іншого — наслідки перших десятиліть народної влади з іншого — наслідки дерло десятіліть народної влади.

Сучасний період розвитку Китаю характеризується відмовою від ідей стрибків і масштабних проривів і поверненням до традиції і своєрідного конфуціанського ренесансу, частково запозиченого, як це не парадоксально, у сусідів по східному регіону.

За словами провідного російського економіста О. М. Анісімова, офіційна статистика надає нам неправдиву інформацію щодо розвитку Китаю, оскільки він уже давно є не другою, а першою економікою планети, залишивши США далеко позаду [1]. Варто навести статистичні дані на підтвердження цієї тези [2]. Тільки за травень 2011 року Китай виробив 55 млн. тонн чавуну, тобто більше, ніж США за рік. Щорічно КНР виробляє 650 млн. т чавуну, що в 1,5 разу більше, ніж решта світу. У тому самому місяці минулого року китайці виробили 60 млн. тонн сталі, що в річному вимірі становить 720 млн. тонн, та 196 млн. тонн цементу, або 2,4 млрд. тонн за рік, що вдвічі перевищує світове виробництво цементу (без КНР). Чавун, сталь та цемент — необхідні складові для капітального будівництва. З огляду на це можна зробити висновок, що в Китаї здійснюються грандіозні за обсягами будівельні роботи.

Виробництво мікрокомпютерів у КНР упродовж 2008-2011 рр. становить понад 200 млн. одиниць. Це на порядок більше, ніж у Сполучених Штатах Америки. Однак при цьому державний борг США складає $14 трлн., з яких на Китай припадає $1,5 трлн[22;c.17].

Захід втішає себе тим, що КНР має невелику присутність на глобальному фінансовому ринку, а ВВП Китаю (перерахований за офіційним, заниженим курсом юаню) є ще замалим. Проте істинного розміру ВВП Китаю не знає ніхто, окрім його населення. За підрахунками О. М. Анісімова, китайське виробництво сьогодні — це приблизно 2/3 світового виробництва «без складової Китаю», тобто майже 40% світового ВВП.

Свого часу Китай скористався економічним лібералізмом (принципи відкритості ГАТТ/СОТ), щоб зміцнити свої конкурентні позиції у промисловості та завоювати внутрішні ринки розвинутих країн. Вступивши до Світової організації торгівлі у 2001-му році, китайці наростили експорт до $9 трлн. вже у 2011 році. Американці стверджують, що раніше Китай занижував вартість своїх товарів у 1,3-1,4 рази. Валютні запаси КНР, які у 2000-му році складали $220 млрд., зросли на осінь 2011 року до $2,8 трлн. [1]. Ці кошти Китай витратив на те, щоб посилити свій вплив на світову політику та економіку.

За підсумками опитування, проведеного серед 812-ти відомих міжнародних компаній міжнародною аудиторською та консалтинговою компанією «Ernst & Young», Китай у черговий раз у 2011 році, після світової фінансової кризи 2008-го року, став найбільш привабливою країною для інвесторів [3].

Перевагами КНР, насамперед, вважають:

сталий прибуток, отриманий від інвестицій;

стабільне соціально-політичне середовище;

значний потенціал внутрішнього ринку;

відносно низька собівартість господарювання;

відносно проста процедура відкриття компанії або представництва.

Після закінчення періоду культурної революції Китай відставав від розвинутих країн щонайменше на 10, а то й на 20-30 років, а в деяких галузях — на 50 років. Китайські лідери усвідомлювали, що поки Китай припускався помилок, шукаючи гідний шлях модернізації, західні країни вже зробили значний економічний прорив, скориставшись шансом, наданим другою науково-технічною революцією. Було визнано, що така ситуація тісно повязана з ігноруванням країною економічного будівництва. Саме тому КПК заявила, що потрібно якнайшвидше розпочати соціалістичну модернізацію. Ця пропозиція дістала підтримку більшості членів партії. У 1978 році китайською владою було затверджено політичний курс на «пріоритетне просування економічного будівництва». У документах КПК цей курс визначений таким чином: «Щоб побудувати в Китаї демократичне багате і цивілізоване соціалістичне модернізоване суспільство, необхідно в пріоритетному порядку просувати економічне будівництво, дотримуючись чотирьох основних принципів: неухильно проводити в життя політику реформ та відкритості, спиратися на власні сили і створювати національне господарство не зважаючи на труднощі» [5]. Задекларований курс, скорочено названий «Один центр і дві вихідні точки», став головною програмою розвитку, котрої Китай неухильно дотримувався протягом більш як 30 років. Упровадження цієї політики зумовило значні зміни у житті китайців.

У 2007 році, взявши за основу курс на «пріоритетне економічне будівництво», керівництво КНР офіційно оголосило курс на побудову соціалістичної ринкової економіки sз китайською специфікою, вважаючи, що тільки таким чином країна зможе стати на рейки здорового розвитку [6].

Після культурної революції Китай почав пропагувати відкритість зовнішньому світу і встановлювати звязки з іншими країнами, зрозумівши, що замкнутість та ізольованість не відповідають тенденціям сучасної епохи і потребам розвитку. Партійні лідери вищої ланки дійшли спільного висновку про те, що для Китаю життєво необхідним є скоригувати концепцію розвитку та втілювати у життя політику реформ і відкритості. А для успішного розвитку насамперед потрібно переймати передові технології та використовувати обладнання інших країн[23;c.13].

У 1979 році центральне керівництво Піднебесної вирішило створити чотири особливі економічні зони на півдні Китаю. одна з них — місто Шеньчжень. Сьогодні Шеньчжень, що колись був звичайним рибацьким селищем, перетворився у велике сучасне місто, де щорічний дохід на душу населення складає $8 тис. Успіхи, досягнуті в особливих економічних зонах, підштовхнули Китай до ще більшої відкритості — у країні крок за кроком почала формуватися багаторівнева зона відкритості. У Китаї було створено три основні вільні економічні зони, що розташовані в дельті річки Чжуцзян, дельті річки Янцзи і в районі Пекін-Тяньцзинь провінції Хебей. У цих зонах сконцентровано найбільшу кількість іноземних підприємств, які ввезли до Китаю передові технології та управлінський досвід.

Крім того, керівництво КНР прискорило темпи будівництва обєктів інфраструктури і розробило пакет пільгових політик для залучення іноземного капіталу. У 80-ті роки ХХ століття сукупний обсяг прямих іноземних інвестицій складав $20 млрд., а у 2000-му році — $200 млрд. До 2005 року обсяг залученого Китаєм іноземного капіталу досяг загалом $618 млрд., що значною мірою стимулювало розвиток китайської економіки.

До 1978 року в Китаї функціонувала планова економіка, за якої матеріальні ресурси знаходилися у власності держави та розподілялися владою країни. Архаїчна планова економіка перешкоджала соціально-економічному розвитку. У країні діяла система талонів. народ дедалі більше занурювався у трясовину злиднів. Критична ситуація, яка на той час склалася в Китаї, вказувала на те, що шлях планової економіки не приведе країну до прогресу [7].

Саме тоді КПК вирішує запровадити механізми ринкової економіки. Створення системи ринкової економіки соціалістичного типу в Китаї супроводжувала реформа в селах, реформа державних підприємств та розвиток приватного сектору[29;c.40].

Прорив, насамперед, відбувся в селах. Керівництво Піднебесної відзначило позитивний вплив системи сімейного підряду і поширило її по всій країні. Реформування спонукало селян до підвищення активності в галузі сільського виробництва, в результаті чого у країні з року в рік почали збирати багатий врожай. проблема харчування та одягу, котра довгий час стояла перед китайським народом, була вирішена лише за декілька років.

Економісти відзначають і таку важливу складову реформи на селі, як введення системи подвійних ставок, за якої фермери мають змогу продавати свій урожай за ринковою ціною тільки після продажу обовязкового обсягу продукції, встановленого державою. Реформа на селі забезпечила великомасштабний розвиток сільських підприємств [8].

Окрім того, почалося реформування державних підприємств, яке ЦК КПК розглядав як головну ланку в процесі просування економічного розвитку країни. Мета цієї реформи полягала у створенні сучасних підприємств із чіткими правами власності та обовязками. Китай запозичив досвід західних країн і запровадив на державних підприємствах акціонерну форму господарювання.

До того ж держава заохочувала створення власного бізнесу. Багато жителів Піднебесної почали пробувати себе в різних сферах бізнесу — відкривали магазини, ресторани, майстерні тощо. В Китаї поступово сформувалася ринкова економіка. У 1993 році курс на «реалізацію соціалістичної ринкової економіки» був закріплений у Конституції КНР.

За останні 15 років у світі не було жодного економічного субєкту, окрім Китаю, який отримав би величезний прибуток завдяки економічній глобалізації. Сьогодні економічне зростання Китаю спирається головним чином на іноземні інвестиції та експорт. Упродовж трьох десятиліть експортний та інвестиційні сектори в Китаї демонстрували величезний ріст.

таким чином, зовні складається враження інтенсивного розвитку китайської економіки. Проте насправді їй притаманні відсутність стабільності, збалансованості й координації[11;c.312].

Після спалаху світової фінансової кризи 2008 року, керівництво КНР вжило ряд заходів для протидії кризі: проведення активної грошово-кредитної та фінансової політики, забезпечення стабільності китайського юаню. Завдяки цим заходам китайська економіка змогла швидко відновитися, однак незбалансованість у країні набрала ще більших обертів [9].

Ключовою проблемою є насамперед мала частка споживання в національному ВВП. Для того щоб усунути некоординованість китайської економіки, у найближчому майбутньому життєво необхідною для Китаю стане трансформація моделі подальшого розвитку.

Відомо, що за темпами економічного росту КНР випереджає інші країни Азії та всю планету загалом. Проте рівень зайнятості при цьому залишається достатньо низьким. Більшість галузей китайської економіки є трудоємними, а відтак ріст ВВП надає мало можливостей для працевлаштування. Крім того, у Китаї дуже низька ефективність використання ресурсів. Тому влада КНР, яка чітко дотримується політики наукового розвитку, має негайно вжити практичних заходів для покращення ситуації у цій сфері(Рис.2).

Рис.2. Основні макроекономічні показники розвитку Китаю

Перспективною складовою нової моделі розвитку економіки Китаю є індустрія обслуговування, де вже сьогодні створюється 42% ВВП країни. Цей сектор зможе зробити значний влад у розвиток країни, оскільки кожна одиниця ВВП, створювана індустрією послуг, дає на 35% більше можливостей працевлаштування, ніж обробна промисловість[10;c.812].

Теоретичні основи моделі розвитку сучасного Китаю закладені в період так званого прориву цілого ряду " заборонених для економічного аналізу зон " — у 80 -ті роки XX століття У цей період, який економісти характеризують початком " прориву" в політичній економії соціалізму, в суспільному житті Китаю переважала переконлива критика лівих, утопічних установок в економіці, становлення нових для Китаю напрямків в економічних дослідженнях. Здійснювався поступовий перехід від опори на критику теорії " банди чотирьох": до посилення позитивного, творчого початку в наукових розробках китайських економістів.

.2 Бенчмаркінг інноваційного розвитку Китаю

Сьогодні дві країни — Індія і Китай — претендують на роль нових світових лідерів інноваційного розвитку та спрямовують значні зусилля на побудову ефективних конкурентоспроможних національних інноваційних систем. І хоч вони дещо відстають від розвинених країн, насамперед від США, у темпах створення «економіки знань», урядами цих держав останнім часом стимулюється розвиток комплексів генерації знань та виробництво на їх основі інноваційної продукції з метою підвищення її частки у ВВП.

Програмно-цільовий підхід КНР до справи інноваційного розвитку, який передусім передбачає створення умов для розвитку фундаментальної науки і техніки, базується на Державному плані розвитку Китаю, де за пріоритет визначено формування в межах «соціалістичної ринкової економіки» державної системи новаторства відповідності до логіки та закономірностей самостійного розвитку науки і техніки у цій країні. Про масштабність вирішуваних завдань свідчить намагання в цілому завершити створення такої системи вже до 2020 р., причому за рівнем науково-технічної конкурентоспроможності Китай планує вийти в лідери світового масштабу [11].

Таблиця 2.1

Динаміка витрат на НДДКР у 2008-2010 рр.

КраїнаВитрати на НДДКР, млрд. дол. СШАВВП, млрд. дол. СШАВитрати на НДДКР, % ВВП2008200920102008200920102010США397,629389,203401,9191426013875140832,85Японія147,800139,640142,0264329409541653,41Китай102,331123,709141,4357973865194291,5Німеччина71,86167,97068,1912918276327722,46Південна Корея41,74241,37942,8501335132213693,13Франція42,23341,12541,5012077212820961,98Великобританія38,89337,24037,5722226212821471,75Індія26,70628,14833,2733475347536970,9

Крім того, Китай є одним із світових лідерів у сфері військової промисловості, інформаційних та нанотехнологій тощо (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Світові лідери у сфері технологій (окрім США)

Технологічна сфераРейтинг (1 — найкращий)12345Енергетика та екологіяНімеччинаКитайЯпоніяФранціяВБОхорона здоровя і біотехнології ВБНімеччинаЯпоніяКитайФранціяВійськова промисловість КитайІзраїльВБРосіяНімеччинаІнформаційні технологіїЯпоніяКитайІндіяВБНімеччинаНанотехнологіїЯпоніяКитайНімеччинаВБІндія

Китай є світовим лідером за обсягом високотехнологічного експорту — у 2012 р. його частка в загальносвітовому обсязі складала 17,1%

Таблиця 2.3

Рейтинг інноваційних факторів, 2010-2012 рр.

Загальний рейтинг інноваційних факторівІндіяКитайЛідер3926СШАМожливості втілення інновацій3321НімеччинаЯкість науково-дослідних інституцій3039ІзраїльВитрати корпорацій на науково-дослідні роботи3722ШвеціяСпівробітництво університетів із промисловістю5825СШАУрядова підтримка новітніх технологій7612КатарНаявність науковців та інженерів1535ФінляндіяПатенти5951Тайвань

3. Пріоритетні напрями розвитку КНР

.1 Стратегічні шляхи підвищення конкурентоспроможності Китаю

Після глобальної фінансової кризи 2008 року економічний попит у всьому світі на промислові товари різко знизився. Темпи зростання китайського експорту впали приблизно з 20% за рік в період між 2000-2007 рр. до 8,8% у 2011 р. У липні і серпні 2012 року він став менше на 1,0% і 2,7% відповідно, в порівнянні з тим же періодом 2011 року.

Протягом останніх десятиліть інвестиції в Китай зростали високими темпами. Це викликала майже нульова реальна процентна ставка на кредити і зростання ВВП. У результаті, частка основного капіталу у складі ВВП Китаю збільшилася з 35,1% у 2000 році до 48,4% у 2011-му.

На противагу цьому, частка основного капіталу у всьому світі за той же період знизилася. У Південній Кореї, Гонконзі, Сінгапурі, Японії, Малайзії, Сполучених Штатах Америки та Німеччині частка основного капіталу знизилася до обсягів 15-29%.

Згідно зі статистичними даними, опублікованими Міністерством промисловості та інформаційних технологій КНР, надлишок потужностей є поширеним явищем у більшості секторів промисловості Китаю.

Наприклад, у Китаї є потужності для виробництва 900 мільйонів тонн нерафінованої сталі. За даними Комітету з розвитку та реформ, у сталеливарного сектора надлишкові потужності складають 160 мільйонів тонн[6].

Надлишок потужностей часто призводить до того, що продукція продається за ціною нижчою її собівартості, щоб отримати кошти для покриття постійних витрат. За перші сім місяців 2012 року 33,8% підприємств чорної металургії працювали собі у збиток.

Навіть якщо сталеливарні компанії знають, що не зможуть продати свою продукцію, вони як і раніше працюють майже на повну потужність. Скорочення виробництва сталі знизить темпи зростання ВВП і виявить неспроможність влади. Тому місцеві органи самоврядування не хочуть скорочувати виробництво сталі[7].

У сфері виробництва сонячних батарей справа, мабуть, ще гірша. Ендрю Мак-Кілоп (Andrew McKillop) пише у своїй доповіді про Китай про глобальну економічну кризу надлишкових виробничих потужностей: «Великі субсидії і втручання держави привели Китай до положення, коли надлишкові виробничі потужності для виготовлення панелей сонячних батарей і систем на їх основі більш ніж у 20 разів перевищують попит на них на внутрішньому ринку Китаю і майже вдвічі — потреби всього світу».

Не дивно, що акції китайських компаній з виробництва сонячних батарей, таких як Trina Solar і Suntech Power, впали більш ніж на 80% за останні п’ять років.

Надлишкові потужності є серйозною проблемою китайських підприємств у гірничодобувній промисловості, компаній з видобутку залізної руди, виробництва алюмінію, цементу та інших галузей. Подальші інвестиції тільки створять додаткові труднощі, витратять ресурси і не зроблять нічого, щоб збалансувати економіку.

За оцінками експертів, КНР при нинішніх темпах свого розвитку в 2018 р. стане найбільшою економікою світу, обігнавши США, а китайський юань доповнить американський долар у світовій торгівлі та в якості резервної валюти. За темпами накопичення капіталу Китай вже випереджає Сполучені Штати. Як очікується, в 2025 році в Китаї буде випускатися 25% продукції, виробленої у світі. Темпи економічного розвитку КНР просто вражають: США та Англії в процесі індустріалізації у ХІХ столітті знадобилося 50 років, щоб подвоїти реальний дохід на душу населення, а Китай досяг цього всього за 9 років[5;c.118].

Сьогоднішній рівень економічного розвитку Китаю характеризується такими показниками: обсяг ВВП — 11,3 трлн дол. (згідно паритету купівельної спроможності, ПКС); зростання ВВП — 9,2%; золотовалютні резерви країни — 3,2 трлн дол.; внутрішні резерви для інвестування — 2 трлн. дол.; зовнішня торгівля — 3,6 трлн дол. (експорт — 1,9 трлн, імпорт — 1,7 трлн дол.); іноземні інвестиції — 1,2 трлн дол.; китайські капіталовкладення за кордоном — 376 млрд. дол.; держборг — 19% від ВВП; інфляція — 5,4 %; дохід на душу населення — 8,4 тис. дол. на рік (ПКС); економічно активне населення — 948 млн. чол. (чисельність населення — 1,35 млрд чол.); рівень міського безробіття — 4,1%, основні галузі: промисловість (47,7%), сфера послуг (40,5%), сільське господарство (11,8%).

Обсяг продажів на внутрішньому ринку країни щорічно зростає на 16%, перевищивши в 2011 р. 1,7 трлн дол. Китай став другим найбільшим у світі споживачем предметів розкоші та алмазів. Тільки за один 2010 рік імпорт золота до КНР зріс у 5 разів, сягнувши 650 тонн — 25% світового виробництва. У 2011 р. Гонконг зайняв перше місце в рейтингу фінансових ринків світу, потіснивши при цьому лідерів минулого року — США та Англію, а три провідних китайських банку увійшли до п’ятірки найбільших банків світу за рівнем ринкової капіталізації. В останні роки КНР надає більше кредитів країнам третього світу, ніж Світовий Китай лідирує у світі за обсягом виробництва понад 100 видів продукції, виступаючи найбільшим виробником судів, автомобілів, мотоциклів, телевізорів, персональних комп‘ютерів, мобільних телефонів, пральних і швейних машин, годинників та фотоапаратів, а також сталі, коксу, чавуну, сталевих труб, алюмінію, цинку, олова, нікелю, добрив, тканин, цементу, взуття, пшениці, м’яса, рису, картоплі, овочів, бавовни, вилову риби та ін., має найбільші в світі поголів’я птиці, свиней, овець, кіз, коней та яків. КНР також є лідером з експорту рідкоземельних металів, виробляючи 90% їх світового споживання[4;c.230].

У 2010 році Китай обійшов США за обсягами світового виробництва продукції обробної промисловості (19,8% і 19,4% відповідно). Зростання виробничого сектора КНР в 2008-2010 рр. становило у середньому 20,2% на рік, у той час як у США — 1,8%, Японії — 4,2%.

Протягом останніх 32 років середньорічні темпи зростання китайської економіки становили 10% — небувалі за світовими мірками, що сприяло підвищенню рівня добробуту населення, збільшенню середнього класу країни. Сьогодні число китайців із річним прибутком понад 17 тис дол. в рік перевищує 100 млн чол., а 625 млн чол. забули про злидні. Китай займає друге місце в світі (після США) за кількістю мільйонерів, кількість яких перевищила 1 млн чол, а мільярдерів — збільшилася вдвічі з 130 чол. в 2009 р. до 271 чол. в 2010 р. Водночас нижче межі бідності (1 дол. на день) в країні мешкає 128 млн чол., а мільйони робітників і селян на заході Китаю заробляють лише 50-100 дол. на місяць. Середня тривалість життя в КНР за період з 1981 по 2009 рік збільшилася з 68 до 73,5 років.

Китайська модель розвитку продемонструвала свою високу ефективність і результативність, зберігши високі темпи зростання навіть під час світової кризи. Китай називає свій нинішній економічний лад "будівництвом соціалізму з китайською специфікою", проте близько 70% ВВП країни забезпечується приватними підприємствами. Разом із тим держава контролює практично всі основні галузі промисловості та банки. При цьому ступінь такого контролю широко варіюється: від повного володіння енергетичними та телекомунікаційними підприємствами; секторальної участі в авіаційній і суднобудівній галузях, а також у сфері страхування, транспорту та ЗМІ; до часткового контролю в машинобудуванні, металургії, будівництві й розвитку інформаційних технологій[5;c.108].

Для проведення структурних змін Китай здійснює трансформацію економічної системи, заохочує імпорт технологій, що розвивають такі провідні сектори економіки як виробництво програмного забезпечення, нових матеріалів, телекомунікаційну індустрію та біотехнології; розвиває систему освіти, стимулює навчання студентів за кордоном (тільки в США навчається 158 тис. китайських студентів). Для організації сучасних високотехнологічних виробництв в КНР створена своя "Силіконова долина". Китай збільшує частку внутрішнього ринку і переходить на випуск продукції з більшою доданою вартістю. Бюджетні субсидії існують в КНР тільки в енергетиці та сільському господарстві (60 млрд дол.).

Важливу роль у розвитку Китаю відіграють вільні економічні зони. Сьогодні в КНР діють 4 спеціальні економічні зони, 14 зон вільної торгівлі, 53 зони високих і нових технологій, більше 70 науково-технічних зон для фахівців, які отримали освіту за кордоном, 38 зон переробки продукції, орієнтованої на експорт[6].

Для недопущення перегріву економіки керівництво КНР у 5-річній програмі розвитку передбачило зниження зростання ВВП країни з 9,2% у 2011 р. до 7,5% у 2015 р., більш жорстку кредитно-грошову політику, зменшення частки експорту в китайській економіці, зробивши при цьому головний наголос на розвиток внутрішнього споживання.

Бурхливе економічне зростання Китаю ставить його у все більшу критичну залежність від імпорту енергоносіїв, металів і стратегічної сировини. Водночас КНР, зі свого боку, все більше впливає на світові ринки енергоресурсів та енергетичну політику інших країн. При цьому забезпечення країни енергоносіями й металами стає питанням національної безпеки для збереження темпів економічного розвитку та добробуту гігантського населення країни. Вже сьогодні Китаю споживає 46% вугілля, 25% заліза, цинку, сталі, свинцю, міді та алюмінію, 15% урану, 10% світового видобутку нафти. Він є найбільшим споживачем електроенергії. У 2020 році на КНР буде припадати 22% глобального споживання.

При вирішенні проблеми енергетичної безпеки керівництво Китаю робить наголос на диверсифікацію джерел постачання. Сьогодні КНР забезпечує себе енергоносіями за рахунок поставок з 35 країн Близького сходу, Африки, Середньої Азії, Південної Америки, а також Росії. Водночас Китай сам є великим видобувачем нафти (170 млн тонн на рік, 38% внутрішніх потреб, 5-е місце в світі). За прогнозними оцінками обсяг споживання нафти в КНР у 2020 р. складе 450 млн тонн, а в 2025 р. — 710 млн тонн[1;c.500].

У цьому зв’язку важливим завданням для Китаю є забезпечення вільного доступу до світових морських шляхів для постачання сировинних ресурсів уздовж азіатського материка через стратегічні Ормузьку (20%) і Малаккську (80%) протоки. При цьому особливу заклопотаність у лідерів КНР викликає постійна присутність авіаносних ударних груп США в цих районах, які в разі загострення міжнародної обстановки або погіршення американо-китайських відносин можуть закрити ці протоки для китайських суден. У разі блокади проток Китай за тиждень вичерпав б свої запаси енергоресурсів. Крім того, якщо сьогодні КНР сплачує за імпортну нафту 500 млн дол. на день, то при тривалому конфлікті ціна на неї може зрости в кілька разів та привести до кризових явищ у китайській економіці. Для запобігання цьому Пекін реалізує стратегію "низки перлин", яка передбачає формування зони впливу Китаю в басейні Індійського океану. Її основними завданнями є будівництво портів уздовж ключових маршрутів руху китайських нафтотанкерів — від Пакистану до М’янми, забезпечення безпеки поставок енергоресурсів до Китаю і його проникнення на ринки країн регіону. Пекін також активно працює над пошуком і створенням альтернативних сировинних маршрутів, що проходять через безпечні сухопутні транзитні коридори[5;c.44].

Пекін широко залучає іноземні інвестиції для економічного розвитку, їх обсяг за останні 10 років перевищив 700 млрд дол. Кількість підприємств за участю іноземного капіталу досягло 450 тис., їх статутний капітал становить 1,7 трлн дол., а частка в китайському експорті — 55%. Іноземні фірми відкрили в Китаї понад 1400 науково-дослідних центрів. Особливу увагу при цьому КНР приділяє отриманню в рамках співпраці передових іноземних технологій.

Одним з варіантів вирішення економічних проблем КНР може бути збільшення внутрішнього попиту, що становить зараз 33% від ВНП, нарощування виробництва товарів з високою доданою вартістю. Китай зможе забезпечити стійке економічне зростання і в майбутньому, хоча й з меншими темпами. Рушійними силами його зростання будуть величезні людські ресурси, високі темпи інвестицій, підвищення продуктивності праці та економіка, що широко відкрита для міжнародної торгівлі, інноваційних проектів і технологій[4;c.63].

Поштовхом посилення зазначених тенденцій стала світова фінансово-промислова криза 2007-2008 рр., коли практично всі країни з розвиненою економікою зіткнулися з гострою необхідністю оздоровлення банківської системи і державних фінансів. У той же час Китай, завдяки колосальним державним інвестиціям та значним масштабам внутрішнього ринку, відносно швидко подолав наслідки кризи і продовжив нарощувати економічну і фінансову міць. За підсумками 2010 року Китай за обсягами економіки вийшов на друге місце в світі, при цьому за обсягом міжнародних резервів Центрального банку Китай впевнено утримує світове лідерство. За різними оцінкам, до 2030 р. Китай може обійти США і стати першим. В даний час Китай також є одним з джерел зростання світової економіки. У 2011 році на частку КНР прийшлося 22 % приросту світової економіки і більше 9 % — розвитку світової торгівлі [2, c. 150-153].

Зовнішньоекономічний вплив Китаю проявляється переважно через міжнародну торгівлю товарами. За даними СОТ, в 2011 р. КНР стала головним світовим експортером товарів з часткою в світовому експорті 9,6 %. Китай є другим у світі імпортером товарів (частка КНР у світовому імпорті в 2011 р. склала 7,9 %) [3, c. 174].

За останні кілька років для більшості країн Європи, Азії, Америки і Африки Китай став одним з головних торговельних партнерів. У світовій торгівлі послугами частка Китаю поки незначна (менше 3 %). В інвестиційній сфері підвищення ролі Китаю полягає в залученні іноземних інвестицій. В 2011 р. Китай залучив 5,5 % світових інвестицій (5-е місце). Разом з тим, в останні роки китайські корпорації стають все більш потужними і впливовими у світі. У 2011 р. в рейтинг Fortune Global-500 увійшли вже 54 китайські корпорації, в тому числі — у першу десятку. Завдяки позитивному сальдо платіжного балансу Китай накопичив значні валютні резерви (в основному в доларах і американських облігаціях), які стали символом економічної сили КНР [3, c. 174].

Розглядаючи зовнішньо економічну діяльність Китаю та посилення його позицій як глобального лідера, необхідно звернути увагу на таку компоненту його розвитку, як міжнародне інвестування. Китай активно проводить політику інвестиційної експансії, тому в середньостроковій перспективі неминучим є вихід китайського капіталу на міжнародні ринки, наслідком чого може стати нова хвиля китайської експансії — тепер уже експансія капіталів. Обєм китайських інвестицій в інші країни постійно зростає і становлять більшу половину від інвестицій, що надходять в економіку Китаю. За даними Міністерства комерції КНР прямі інвестиції Китаю до Європи і Африки в 2011 році склали 6,76 млрд і 2,1 млрд дол., збільшившись порівняно з 2010 р. на 57,3 % і 58,9 %, відповідно. Інвестиції в країни ЄС склали 4,278 млрд дол. з приростом на 94,1 % [5].

В оцінці можливостей глобального економічного лідерства Китаю в світовій економіці існує дві головних точки зору аналітиків. Одні малюють апокаліптичні картини — пророкуючи недовговічність "китайської моделі економіки, оскільки економічне зростання неодмінно припиниться, питання лише в часі. На їх думку вже до кінця 2013 році, китайська економіка істотно уповільнить зростання, існує навіть небезпека краху, оскільки Китай виробляє більше, ніж вимагає попит. Інші експерти вважають, що якщо говорити про тренд довгострокового економічного розвитку, то він позитивний, хоч би тому, що країна, що переходить із стану аграрної в стан урбанізованої, приречена на зростання, подальший успішний розвиток та домінування у світовій економіці.

Прихильники песимістичного прогнозу наголошують на цілий перелік проблем в китайській економіці, що можуть стати на шляху Китаю до глобального лідерства. В першу чергу, це високий рівень заощаджень населення, який становить 30-35 % доходів. Це пояснюється тим, що соціальний захист, включаючи пенсійне забезпечення та систему охорони здоров’я, недостатньо розвинений і китайські родини змушені відкладати на оплату навчання дітей, комунальних послуг, лікування, пенсію тощо. [7, c. 43]. Якщо в найближчі роки не почнеться суттєве зростання споживчих витрат, виникне серйозна проблема використання надлишку виробничих потужностей. Ще однин чинник, який може перешкодити перетворенню Китаю у світового економічного лідера, є низька продуктивність економіки. Продуктивність китайської робочої сили складає лише 12 % від аналогічного показника американських працівників [4, c. 19]. Ще один виклик для Китаю полягає в зростанні соціальної напруги в суспільстві: останнім часом осередки невдоволення спалахують у різних районах Китаю. На шляху до світового економічного лідерства Китаю належить подолати також і проблему слабкої енергоефективності економіки країни та гострої нестачі енергоресурсів.

Серед інших важливих загроз китайської економіки називають ризики банківського сектора. Тільки минулого року китайські банки видали нові кредити на загальну суму 1,4 трлн доларів, що є абсолютним світовим рекордом. Значне зростання кредитного ринку в 2010-2011 рр.. робить китайську банківську систему все більш схильною до надування «кредитної бульбашки», а це, в свою чергу означає, що її може спіткати та ж доля, яка спіткала американську економіку [6; с. 39].

Відповідно до більш оптимістичного прогнозу попри труднощі та проблеми в китайській економіці, феномен економічного зростання Китаю не втратив своєї потенційної енергії і продовжується. Маючи значні валютні резерви, торговельний профіцит, інвестиції, Китай має необхідні ресурси щоб продовжити шлях економічного розвитку. Колосальний потенціал, що був сформований в докризовий період, дає змогу мінімізувати глобальні виклики та ризики сьогодення.

.2 Технологічне лідерство Китаю

За три десятиліття реформ Китай в 2011 році вийшов на друге місце в світі за обсягом валового внутрішнього продукту, який до цього часу досяг 7,5 трильйона доларів. А річний дохід кожного жителя Піднебесної виріс за цей же час майже в 20 разів[8].

Це дозволило на черговому, XVIII з’їзді КПК поставити нову мету: до 2021 року, тобто до сторіччя Компартії Китаю, знову подвоїти не тільки ВВП, а й середній дохід на душу населення. Це означатиме створення суспільства середнього достатку.

Нинішній голова КНР Сі Цзіньпін назвав це великим відродженням нації, перетворенням у життя "китайської мрії".

Починаючи політику реформ і відкритості, її ініціатор — Ден Сяопін намітив три стратегічних кордону. Перший — за 80 -ті роки подвоїти валовий внутрішній продукт на душу населення, підняти його з 250 до 500 доларів. Адже тоді кожен четвертий житель Піднебесної недоїдав і ходив в латках.

Другий етап передбачав за 90 — і роки знову подвоїти ВВП. За загальним обсягом це зробити вдалося. Але оскільки населення країни з початку реформ збільшилася на 300 мільйонів, показника 1000 доларів на людину Китай досяг лише в 2002 році.

Нарешті, третій рубіж намічав до 100-річчя КНР — до 2049, збільшити ВВП ще в чотири рази — до 4000 доларів на людину при півторамільярдному населенні[7].

Завдяки вдалому поєднанню державного регулювання економіки з приватним підприємництвом Китаю вдалося не тільки зберігати високі темпи зростання (7,5 відсотка ВВП щорічно), а й перетворитися на провідну торгову державу. Піднебесна стала головним торговим партнером США, Європейського Союзу, Японії, Росії.

За річним виробництвом сталі (716 млн. тонн), вугілля (3,7 млрд. тонн), нафти (205 млн. тонн), газу (107 млрд. кубометрів), електроенергії (4,7 трильйона кіловат — годин) Китай лідирує в світі.

Причому на відміну від Японії, де економічне диво 60 -х — 80 -х років у вирішальній мірі залежало від експорту, генератором зростання китайської економіки служить воістину бездонний, неухильно зростаючий внутрішній попит.

Нещодавно Китай перейшов з категорії аграрно- індустріальних країн в розряд індустріально — аграрних. Частка міського населення збільшилася в 11 разів і досягла 52 відсотків. А городяни купують набагато більше, ніж жителі села.

Зрозуміло, лідерство країни з 5000 -річною історією народжує чимало парадоксів. Наприклад, в Китаї більше ніж де-небудь користувачів Інтернету — понад 500 мільйонів. Але там же досі близько 150 млн. неписьменних.

Засудивши довічне перебування на вищих державних постах, пекінське керівництво обмежило термін двома п’ятиріччя. Нині при владі перебуває вже п’яте покоління лідерів. Причому у них складається традиція домагатися того, щоб за кожне таке десятиліття країна подвоювала загальний обсяг ВВП.

Тепер в Пекіні поставили завдання: до сторіччя КНР — до 2049, перетворити Китай в багате, могутнє, демократичне, цивілізоване, гармонійне, модернізоване соціалістичну державу. Неухильно рухатися вперед по шляху соціалізму з китайською специфікою, боротися за повне побудова суспільства середнього достатку[6].

Китай має намір інвестувати до 1,5 трлн. доларів в 7 стратегічно важливих напрямків промисловості протягом наступних п’яти років.

Уряд Китаю сподівається зробити країну світовим постачальником високих технологій.

В якості галузей інвестування влади КНР називають розробку альтернативного палива, біотехнології, інформаційні технології нового покоління, виробництво високоякісного обладнання, сучасні матеріали, біопаливо для автомобілів і енергозберігаючі та екологічно чисті технології.

Китай є членом авторитетних західних та регіональних міжнародних обєднань включно із СОТ, АТЕС, Регіонального форуму АСЕАН, АСЕМ, ШОС. Проекти східноазіатської інтеграції на кшталт АСЕАН+3 (Японія, Китай, Південна Корея) або АСЕАН + Китай розглядаються у Пекіні з погляду реалізації відразу декількох національних інтересів — забезпечення подальшого економічного розвитку і привязування до себе південно-східних сусідів через дружні взаємовигідні відносини. Що більшою буде економічна взаємозалежність між Китаєм та країнами Південно-Східної Азії (ПСА), то малоймовірніше, що у випадку конфлікту малі країни стануть на бік США.

За класифікацією ООН КНР відноситься до групи держав, що динамічно впроваджує нові технології, проте за індексом технологічних досягнень країна посідає лише 45-е місце у світі (1999). Доволі «скромними» виглядають позиції Китаю і щодо показника ділової конкурентоспроможності національної економіки — 47-е місце (2004). Екстенсивний напрямок економічного зростання, що був притаманний господарству країни у 90-ті роки перестав відігравати вирішальну роль у ХХІ ст. (хоча окремі галузі продовжують зростати саме таким чином), це призвело до того, що ця держава почала втрачати темпи зростання конкурентоспроможності. За показником індексу конкуренції що зростає (методика WEF) Китай перемістився з 44-го місця (2003) на 46 (2004).

У глобальній економіці КНР є лідером у виробництві багатьох видів продукції, зокрема, вугілля, сталі, цементу, зерна, мяса, бавовни, а також має провідні позиції щодо видобування нафти, виробництва електроенергії тощо. Майже 40% взуття, що виробляється в світі також припадає на цю державу. Разом з тим, країна має невисокі позиції у випуску інноваційної продукції та її експорті до постіндустріальних держав.

Китаю притаманна висока мілітаризація економіки, щорічно на забезпечення обороноздатності країна витрачає близько 4% свого ВВП (у 2001-му році це становило 46 млрд. дол., тобто по 36 дол. на кожного жителя). Багато західних фахівців вважає, що реальні витрати на оборону є значно вищими за офіційні.

Не зважаючи на значні економічні успіхи КНР відстає від провідних держав світу за продуктивністю праці та більшістю соціальних показників. Приміром середній рівень доходів на місяць в країні у першому кварталі 2004-го року становив у міських районах 880 юаней (85 євро), проте в сільських регіонах він був утричі меншим — 280 юаней (27,4 євро). Фактично це означає, що більша половина населення країни живе на межі бідності (коефіцієнт Джині у 1998 р. становив 40,3), у першу чергу це відноситься до сільських районів, в яких гостро відчувається надлишок робочої сили, а нехватка робочих місць компенсується тимчасовими заробітками, міграцією у вільні економічні зони та за кордон тощо.

Сучасний Китай відноситься до числа країн з найбільшими регіональними контрастами соціально-економічного розвитку. Включення до складу КНР у 1999 р. бувших колоній Великобританії — Гонконгу (Сянган) та Португалії — Макао (Аоминь), які зберегли відповідну модель економічного розвитку, посилило диспропорційність між слабкорозвинутим Заходом країни та промислово розвинутим Сходом. Приміром Гонконг, макроекономічні показники якого ще й досі у світовій статистиці рахують окремо, посідає провідні позиції у глобальній економіці, а ВВП на душу населення в ньому становить 24850 дол. (ПКС, 2001), а за показником ІЛР він також вийшов на 26-е місце в світі. Разом з тим, динаміка економічного зростання дозволяє уряду КНР прогнозувати вихід країни на провідні позиції у глобальній економіці вже у 2025 році, а до 2050-го — досягти рівня благополуччя трійки лідерів[13;c.130].

Висновки

Китайська нація, яка має тисячолітню історію, завжди була миролюбною і прагнула гармонії. Відомо, що вже в давнину Конфуцій дуже цінував ритуал, тому що він приводив людей до згоди. Здійснення мирного розвитку і зараз є щирим бажанням китайського народу, до виконання якого він прагне всіма силами. Величезні успіхи Китаю в економічному будівництві, досягнуті за більш ніж 30 років з початку проведення політики реформ і відкритості, приковують увагу всього світу.

За словами вченого з американського Центру з вивчення президентської і парламентської систем управління /CSPC/ Дана Махаффіі, деякі люди думають, що посилення Китаю не може відбуватися мирним шляхом, при цьому вони виходять з досвіду війн, які вже мали місце в історії і після яких виростали могутні держави.

На думку Д. Махаффіі, такий погляд не застосуємо до Китаю. По-перше, європейські країни здійснили свій розвиток завдяки володінню іншими країнами. Китай же ніколи так не робив. По-друге, Китай звертає велику увагу на розвиток своєї економіки, тому до цих пір він не використав свої величезні ресурси на зміцнення військових сил, як робили ті держави в історії, які виросли з воєн, навпаки, більшість промислових можливостей Китаю спрямовані на виробництво предметів споживання та експортних товарів. По-третє, Китай вітає глобалізацію, хоча інші держави, які досягли розквіту, зазвичай сприймали її як обмеження для своїх можливостей.

Відомий європейський спеціаліст з китайським питань, завідувач Азіатським дослідним центром Копенгагенського інституту торгівлі Кджелд Броедсгаард зазначив, що Китай завжди підкреслює необхідність захищати суверенітет і територіальну цілісність країни, у нього немає прагнень до експансії. Китай вже здійснив інтеграцію в нинішню світову систему і сподівається, що світ буде поважати і розділяти результати його розвитку. На думку К. Броедсгаарда, китайські керівники не прагнуть здійснити процвітання в країні за рахунок панування над світом. Для створення багатого і гармонійного суспільства Китай звертає більше уваги на економічний розвиток.

На Заході є люди, які активно пропагують вислів про «китайської загрози», хоча незаперечних доказів цьому у них немає. Однак вони висунули проти Китаю безпідставні звинувачення під приводом «непрозорого стратегічного прагнення», щоб змусити світ сумніватися в майбутньому напрямку розвитку Китаю і ставитися до нього з обережністю.

На думку Д. Махаффіі, в деяких країнах світу вважається, що розвиток Китаю створює для них погрозу: з одного боку, їх турбує різниця в політичних системах, а з іншого боку — той факт, що центр ваги світової економіки поступово переміщається із заходу на Схід, і Захід хоч і був джерелом промислової революції, тепер спостерігає, як бази багатьох підприємств обробній промисловості переміщуються в Китай, і сприймає це як виклик. Крім цього, занепокоєння на Заході викликає і чужість китайської культури.

У грудні 2005 року уряд Китаю опублікувало Білу книгу «Мирний шлях розвитку Китаю». У Білій книзі зазначено, що для того, щоб Китай дотримувався мирного шляху розвитку, необхідно «прагнути до мирної міжнародної обстановки для власного розвитку, а також власним розвитком сприяти миру на планеті» Китай не може розвиватися у відриві від усього світу. Традиційні історія та Разом з тим багато найважливіші завдання розвитку ще потребують свого вирішення. Це, перш за все, завдання подальшої модернізації, індустріалізації, урбанізації. Тому для просування по обраному шляху Китай потребує міцний і довгостроковий світ, в надійних мирних умовах свого розвитку.

список використаної літератури

1.Barry Naughton. The Chinese Economy: Transitions and Growth. [текст] — Cambridge: the MIT Press, 2007. — 528 p. ISBN 978-0-262-14095-9

. Peerenboom R. China modernizes: The threat to the west or model for the rest? [текст] — Oxford university press, 2007. — 406 p. — ISBN 978-0-19-920834-0

. Huang Y. Capitalism with Chinese characteristics: Enterpreneurship and the State. [текст] — Cambridge: Cambridge University Press, 2008. — 348 p.- ISBN 978-0-521-89810-2

. Kynge J. China Shakes the World: A Titan`s Rise and Troubled Future — and the Challenge for America. [текст] — N.Y.: A Mariner Book, 2006. — 270 p -. ISBN 978-0-618-91906-2

. Шенкар О. Китай: вік ХХІ: Розвиток Китаю, його вплив на світову економіку та геополітичну рівновагу / Пер з англ.. — Дніпропетровськ: Баланс Бізнес Букс, 2005. — 208 с. — ISBN 966-8644-60-3

. World Statistics Research [Electronic resource]. — Access mode: #»justify»>. UNCTAD Statistics [Electronic resource]. — Access mode: #»justify»>. Allen Ch. Confucius and the Scholars // Atlantic Monthly. August 1999. — Vol. 283.- № 4. — Р. 78-83.

. China Statistical Yearbook 2009.-Beijing: China Statistics Press2009.-1073p.

. The China Circle. Economic and Technology in the PRC, Taiwan, and Hong Kong./ Edited by Barry Naughton.- Brookings Institution Press, Washington, D.C., 2000.-316p.

. Chen Wen-hung. China’s export miracle: origins, results, and prospekts.-N.Y., St. Martin’s Press, 1999.-180p.

. Dixon John. Entering the Chinese market: the risk and discount rewards. N.Y., 1998.-135p.

. Eichengreen B., Wyplosz and Yung Chul Park. China, Asia, and the New World Economy.- N.Y., Oxford University Press, 2008.-405p.

. Fewsmith Joseph. The Political and Social Implications of China’s Accession to the WTO.// The China Quarterly, September 2002, N167, pp.573-592.

. Harner Stephen M. China’s New Political Economy. -Westview Press, Colorado, 1999.-327p.

. Harner Stephen M. Financial Services and WTO: Opportunities Knock.// The China Business Review.- 2002.-№2.- p. 10-12.

. Henderson Callum. China on the Brink. The Myths and Realities of the World’s Largest Market.-N.Y., 2003.-278 p.

. Lapres Daniel Arthur. The EU-China WTO Deal Compared. // The China Business Review, 2000, N4, p.8-14.164

. Lardy Nicholas R. China’s Unfinished Economic Revolution.-Brooking Institution Press, Washington, D.C., 2000.-304p.

. Lu Jianren. A New Asian Alliance// Beijing Review.-2010.-№3.-p.4.

. Moga Thomas T. The Trips Agreement and China. // The China Business Review, 2002, N6, p. 12-18.

. Nayan Chanda. Clinton’s WTO Deal. President Offered Beijing a Compromise: Join now, settle with U.S. later.// Far Eastern Economic Review, 1999, N43, p. 14.

. Nixon warns China’s Leaders over split with West.// Far Eastern Economic Review, 1989, N46, p.20-21.

. Okcenberg M. China joins the World:Progress and Prospects.-N.Y.2006.-306p.

. Pan Tao. Globalization and Its Effect on International Relations. // Beijing Review, February 15, 2001. Vol.44, N7, pp.8-10.

. Peng Zengjun. Zhu’s US Trip: Dialogue for Understanding.// Beijing Review, 1999, N19,p.l3.

. Powers Patrick. Distribution in China: The End of the Beginning. // The China Business Review, 2001, N4, p.8-12.

. US-China Business Council Staff. China’s WTO Implementation Efforts.// The China Business Review, 2002, N 4, p.40-41.

. Zeng Xianwu. Trading Rights After China’s WTO Entry.// The China Business Review, 2002, N 1, p. 16-20.

. Шенкар О. Китай: век XXI. Развитие Китая, его влияние на мировую экономику и геополитическое равновесие.-Днепропетровск: Баланс бизнес Букс, 2005.-193 с.

. Салицкий А.И. Пекинский консенсус -смена вех в мировой экономике// Центральная Азия.-2007.-15 мая.

. Наумов И.Н. Стратегия экономического развития КНР в 1996-2020гг. и проблемы ее реализации.-М., ИДВ ран, 2001, -200с.

. Лю Ли. Оценка рынка нефти и газа Китая и его потенциальных участников. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата экономических наук.-М., 2005, 23 с.

. КузыкВ.Н., Титаренко M.J1. Китай-россия 2050: стратегия соразвития,-М.:ИДВ РАН, 2006.-653 с.

Учебная работа. Національна модель економічного розвитку Китаю